Відеосалони: західне кіно в радянських гуртожитках Чернігова

Нині для того, аби подивитися будь-який фільм чи серіал, потрібно просто вбити його назву в пошуковий рядок улюбленого браузера та перейти по одному з отриманих посилань. Власне, за бажання можна навіть обрати озвучку, в якій саме цей фільм хочеться подивитися. Бо нині лише в Україні існують десятки студій, що працюють над озвученням як старих, так і зовсім нових фільмів. Більше того, стрічки можна переглядати не тільки зі спеціальних сайтів, а й в улюблених месенджерах. До того ж навіть комп’ютери для цього стали непотрібні. Достатньо мати більш-менш сучасний смартфон.

Але так було не завжди. Більше того, епоху, коли для перегляду фільму його потрібно було записати на диск або ж, у ще більш ранні часи, на касету, добре пам’ятають ті, кому за 30 років. Проте навіть це було відносно прогресивним у порівнянні з тим, як дивилися фільми у 80-х та на початку 90-х років.

«Рембо» від комсомолу

За легендою, в Україні перші відеосалони з’явилися наприкінці 80-х років. Справа у тому, що за часів СРСР будь-який фільм, аби отримати офіційний доступ до глядачів, проходив досить тривалу перевірку. Це стосувалося не тільки закордонних стрічок, а й кіно місцевого виробництва. Спочатку його мала подивитися спеціальна комісія, яка й виносила вердикт – рекомендувати стрічку для перегляду чи ні. Одна з таких комісій діяла, наприклад, в одній із залів Верховної Ради. Ясно, що передивитися всі фільми, які випускали американські та європейські кіностудії, а потім ще й зробити вердикт, чи можна їх пропонувати радянському глядачу, було неможливо. Для цього потрібно було б засідати безперервно. Тим паче що кожного року з’являлися тисячі нових фільмів.

У той же час так звана залізна завіса була вже далеко не такою надійною, як колись. Як правило, касети та «відики» (відеомагнітофони) завозили дипломати, моряки, спортсмени – ті, кому пощастили за роботою виїхати за кордон. Коштували вони інколи до кількох зарплат звичайного громадянина. Однак певний прошарок тих, хто міг собі дозволити подібну розкіш, був. Часто це люди, які по факту був частиною системи, що формально і тримала залізну завісу, – працівники різних органів влади та партійний і комсомольський актив.

Зрештою, як правило, дотичним до системи людям і вдавалося запустити досить вигідний для того часу бізнес – відеосалони. Адже звичайний громадянин не міг придбати відеопрогравач, сучасний телевізор, до якого «відік» можна було підключити, та крутити фільми, збираючи за це гроші. Ним би швидко зацікавилися правоохоронці. Тож досить часто відеосалони існували під егідою комсомольських організацій та проходили за документами як заходи для дозвілля громадян. Зрештою, формально очолити процес було набагато легше, ніж із ним боротися.

Від «Тома і Джеррі» та «Калігули»

У Чернігові, як і в решті міст України, відеосалони почали працювати з кінця 80-х. При цьому на зламі десятиліть їх стало настільки багато, що жителі практично всіх мікрорайонів мали під боком бодай один. Частіше за все вони розміщувалися в підсобних приміщеннях гуртожитків або ж палаців культури. Типовий відеосалон того часу виглядав так: звичайна кімната, біля стіни якої стояв телевізор з приєднаним відеомагнітофоном. У кілька рядів стояли стільці. Інколи зовсім звичайні, інколи спарені. А інколи й ті й інші одночасно.

Окремим шиком були японські чи європейські телевізори. Власне, приєднати відеомагнітофон до «ящика» радянського виробництва було у більшості випадків неможливо. Не було необхідних рознімачів. Проте цю проблему вирішували, знімаючи кришку та припаюючи потрібну деталь.

Касети були як радянського, так і закордонного виробництва. Як правило, фільми на них записували з інших копій, а ті, у свою чергу, з копій інших копій. Тому ні про які full HD мова не йшла. Картинка часто рябила, ішла смугами та була розмитою і нечіткою.

Монотонний чоловічий голос із «вічним нежитем», який озвучував усіх персонажів водночас, нерідко відставав або ж, навпаки, читав швидше за картинку. Переклади часто грішили неточностями.

Проте це нікого не зупиняло, адже дійство на екрані було яскравим, захоплюючим, а головне – дуже відрізнялося від того, що зазвичай демонстрували в кінотеатрах або по телевізору.

Сеанси у відеосалонах, як правило, поділялися на умовні часові проміжки. Близько вечора показували мультфільми. Якщо говорити про Чернігів, то в дев’яти з десяти випадків це були «Том і Джеррі». Рідше «Вуді Вудпекер» та інші мультфільми, де основна лінія – переслідування одного персонажа іншим. До слова, такі сеанси коштували буквально копійки. Зрідка дітей могли запустити й безкоштовно.

Серед численних відеосалонів виділялися і, так би мовити, елітні. Наприклад, «Хіал» у будинку на розі вулиць Гончої і Полуботка. Там було два зали з диванчиками та кріслами на чотирьох. Пропонувався список наявних фільмів, розбитих за тематикою, і глядачі замовляли, що з нього хочуть подивитися. Щоправда, і коштували відвідини цього салону дорожче за інші.

Опісля них показували бойовики з Арнольдом Шварценеггером, Сильвестром Сталлоне та Брюсом Лі, комедії по типу «Поліцейської академії» або фільми жаху, як «Кошмар на вулиці В’язів», «Кладовище домашніх тварин» чи «Зловісні мерці». Проте інколи проривалися і справжні шедеври Лінча, Ходоровського та Кубрика.

І вже близько до ночі показували сороміцькі фільми на кшталт «Гарячої жувальної гумки» або «Калігули». Останні два сеанси коштували 1 рубль. З урахуванням того, що середня зарплата в ті часи була 120 рублів, це було недешево. Особливо для школярів та студентів.

Дізнатися, який саме фільм показуватимуть у салоні, можна було із написаного від руки або ж під трафарет розкладу. Постери були неймовірною рідкістю.

Відеосалони почали швидко занепадати після 1991 року. По-перше, з’явилося чернігівське телебачення, яке попервах крутило приблизно ті самі фільми, та перші приватні канали. По-друге, відеомагнітофони і телевізори стали набагато доступнішими, бо їх можна було завезти цілком легально.