Як працювало бюро судово-медичної експертизи в Чернігові під час активних боїв за наше місто

Мій співрозмовник Юрій Фененко – судово-медичний експерт, завідувач відділу експертизи трупів Чернігівського обласного бюро судово-медичної експертизи. У цій сфері працює вже 23-й рік. Повернувся до рідного міста одразу після закінчення медичного інституту в Тернополі. Він саме той фахівець, якого викликають на місце події, коли йдеться про вбивство, утоплення, травмування чи самогубство. Він має зробити висновок, коли та як наступила смерть, що стало причиною. Під час облоги Чернігова пан Юрій залишався на своєму робочому місці. Його завдання було – проведення експертизи цивільних і військових, котрі загинули від рук рашистів.

«Тіла вбитих заморожували»

— Трупи всіх людей, котрі загинули в Чернігові впродовж лютого – березня, привозили тільки в морг на Пирогова. Фактично ми бачили всіх, хто загинув від вторгнення російських окупантів. До 2-ї міської лікарні теж надходили небіжчики, але ті, хто помер ненасильницькою смертю, наприклад, від хвороби. Спочатку нас було декілька експертів, а потім люди евакуювалися, рятували свої родини, і тут десь упродовж місяця залишилися тільки я та начальник бюро судово-медичної експертизи. З нами були також декілька санітарів, медсестра. Роботи було надзвичайно багато.

— Розкажіть, будь ласка, детальніше, що це була за робота?

— Ми робили такі самі судово-медичні експертизи, як і в мирний час. Треба було описати тіло, ідентифікувати його, адже було багато невідомих людей. Треба було так описати, аби родичі за описом могли впізнати свою близьку людину. Скажімо, зазначити особливі прикмети, татуювання. Треба було взяти аналізи, щоб потім можна було ідентифікувати особу. А також пояснити, від чого настала смерть, який механізм, від якої зброї. Зокрема, куди ввійшла куля, де вийшла тощо. Тоді дуже багато людей загинуло.

— Тобто фактично за зміну Вам треба було описати десятки тіл?

— Так, десятки. Бували дні, що і декілька десятків.

— А що далі? Яка процедура – родичі ці тіла забирали й ховали?

— Ні, на той час не можливо було поховати. Міське кладовище «Яцево» було окуповане, тривали обстріли. Тіла зберігалися тут, нам для цього поставили три рефрижератори.

— Це такі, що використовують для перевезення продуктів?

— Так. Був час, вони були заповнені. Ми все так організували, що тіла лежали штабелями під стінками, а посередині між ними був прохід. Зараз не скажу точну кількість, але, гадаю, було й декілька сотень убитих. Приблизно з квітня небіжчиків почали забирати та ховати. Потім у нас залишалися тільки невідомі. Їх точно було декілька десятків, до сотні.

— Черніговом у той час ходили чутки, що морги переповнені, що нема умов для зберігання тіл, адже тривали безперервні бойові дії, не було світла.

— Тіл було багато, але зберігалися вони нормально. Ми їх повністю заморожували. Не було процесів гниття тощо. Потім тіла розмерзалися та були придатні до поховання. Санітари їх мили, готували до поховання. Доволі тривалий час у нас була електрика, адже тут поруч обласна дитяча лікарня. Тож такої гострої проблеми, як зараз – блекаути, – не було. Та й генератори у нас були, вмикали періодично. Дизель-генератори поставили на самих рефрижераторах, підключили. Навіть люди з сусідніх будинків приходили та підзаряджали телефони.

Жили в морзі з родинами

— Ви ж тут не жили, не залишалися на ніч у морзі?

— Деякі наші працівники жили, навіть рідних забрали. На піку десь до 30 чоловік було, розмістилися в цих кабінетах, їх у цій будівлі відносно багато. Хтось забрав батьків, хтось – дітей. Жили ті, кому було незручно кожен день добиратися, в кого постраждало житло. Я живу біля Літака, кожен день ходив пішки з дому і назад. Зі мною вдома син залишався, потім ми разом з ним ходили.

— Він теж лікарем планує стати?

— Ні, він студент-хімік, навчається у Національному університеті ім. Т. Г. Шевченка. Тут у нас і кухня працювала, готували їжу. З нами щодня працювали і поліцейські, вони теж приходили, оглядали тіла, писали постанови тощо.

— Пане Юрію, йдемо трошки не за хронологією, але давайте згадаємо, що було в перший день вторгнення? Це була Ваша робоча зміна? Як підлаштовувалися під трагічні обставини? Чи пам’ятаєте перших загиблих?

— 23 лютого я був на чергуванні, виїхав на місце вбивства до Ріпок. І коли вночі вертався додому, вже бачив колону наших військ, що рухалися на зустріч. А трупи нам почали поступати вже після обіду, це були прикордонники. Ну а цивільні – уже 25 і 26 лютого. Всі наші працівники були в шоці, міркували, як рятувати рідних.

— Чи були у вас якісь інструкції на цей випадок?

— Не думаю, що це можна було якось передбачити. Гадаю, ми впоралися, вже на ходу підлаштовувалися під обставини, трохи змінили алгоритм дій щодо прийому, опису тіл, взяття аналізів. Трохи скоротили цю процедуру.

— Можливо, згадаєте випадок, який найбільше вразив? Можливо, з чимось ще не доводилося стикатися у Вашій практиці?

— Коли вже звільнили села навколо Чернігова, до нас почали привозити багато цивільних із зв’язаними руками, простріленими головами. Важко це бачити й зараз згадувати, говорити про це. Перепрошую. Ми ж у звичайний час із якими випадками маємо справу? Постріл з рушниці, може, граната зірветься, що буває раз на рік. А тут така велика кількість загиблих, касетні снаряди. Це було незвично. Причиною смерті була зброя, яку я ніколи не бачив. Були руйнування тіл. З одного боку, це було незвично для мене як для експерта, тому цікаво. А з іншого – надзвичайно трагічно.

— Ви згадали про касетні поранення. Як це виглядає?

— В касеті багато циліндрів різного розміру, вони просікають тіло. Треба кожен знайти. Це доказ, тому ми їх вилучали, передавали разом з експертизою – не всі, звісно, якщо витягли 50, передавали два-три зразки. Кулі так само. Рентгена тоді не було, але зараз наші експерти навчаються працювати на переносному рентген-апараті.

«На роботі ти маєш триматися»

— Ваш найбільш трагічний спогад?

— Це особисте, коли загинула дружина товариша. Вона їхала з Іванівки машиною. Коли росіяни окупували село, вони з дитиною зробили спробу повернутися до міста, але підірвалися. А на роботі ти ж намагаєшся тримати себе в руках, не брати близько до серця.

— От і я хотіла про це запитати: що Вам допомагає триматися? Може, з експертами працюють психологи або є програми реабілітації?

— Напевно, є така потреба, бо відчуваю, що став більш вразливим. Коли давав інтерв’ю журналісту з Канади, не міг стримати сліз, і він написав про це. Але під час роботи ти цього не помічаєш. Ти зосереджений, чим більше роботи, тим ти зібраніший. Зараз просто сирени лунають, і все одно трохи тривожно. Тоді з усіх сторін лунали вибухи, а працювати ж треба.

— До речі, у вас тут є укриття?

— Саме в цій будівлі нема, але ми зробили отвір у паркані й за потреби ходили до сусідів – до будівлі санстанції на Любецькій. Там у них хороше сховище. А деякі наші дівчата ночували в бомбосховищі дитячої лікарні. Вдень ми не ховалися, просто виходили в коридор. І поліцейські так само. Від усього не сховаєшся, і воно ж постійно – ці обстріли, вибухи, а все одно треба виконувати свою роботу.

— Ви згадували, що в ті місяці в морзі на Пирогова було багато невпізнаних. А потім їх вдалося ідентифікувати, знайти рідних?

— Так, практично всіх знайшли. На сьогодні у нас є декілька неопізнаних, але вони поступили пізніше, в травні, коли був прильот у Десну. Їх тіла дуже обгорілі, фрагментів багато. Якщо говорити про неопізнаних, що надійшли в лютому – березні, то приблизно половина з них були військові, половина – цивільні. Більше всього невідомих з’явилося, коли почали знаходити поховання в селах, під дорогами, де якась машина згоріла, де тіла загиблих були кимось поховані. Весь квітень – травень ми з ними працювали, роботи було не менше, а навіть більше. Зараз уже ситуація стабілізувалася. Прокуратура забрала в нас усі ДНК, зразки відправляли в Одесу, Київ. Поки нема цих результатів, у родичів є надія. А коли вони отримують результати, часто не можуть повірити. Потім все-таки забирають рештки тіл, ховають своїх близьких людей.

— Чи можна сказати, що ви вже повернулися до звичного режиму роботи? Розкажіть також, що змінилося за ці пів року, які тенденції спостерігаєте?

— Так, повернулися, але не всі. Деякі наші експерти та медсестри зараз служать у ЗСУ. А відмінність у тому, що військових у нас зараз більше, причина смерті – вогнепальні поранення, вбивства. Багато випадків стаються через необережне поводження зі зброєю. Багато нещасних випадків: на когось дерево впало тощо. Що ще змінилося за пів року – дуже багато жертв ДТП. Навесні у нас машин майже не було. Бачимо багато самогубців, у тому числі серед військових. Спеціальну статистику я не веду, але на око можу сказати, що самогубці – це в основному чоловіки віком від 30 до 60. І це загальносвітова тенденція.

— Війна травмує нас не лише фізично, а й психічно. На жаль, не всі витримуємо. Варто берегти чоловіків. І жінок, звісно, також. Як ви даєте собі раду? Може, є якесь особливе хобі, може, вишиваєте хрестиком?..

— Мій надійний тил – моя родина. Дружина Тетяна теж лікар. Ми любимо подорожувати родиною, точніше – любили. Це було раніше. Буває, я малюю картини по номерах, але не так часто, як мені хотілося би. Читаю багато, пішки ходжу, з роботи та на роботу – обов’язково пішки. І з собакою гуляю. Кілька років тому взяли ми собі друга з притулку. І так, згоден з Вами, що нам усім треба бути уважнішими до своїх близьких – і до чоловіків і до жінок.

— Зберігати рівновагу та бути стресостійким – це вже успіх у наш час. Цього бажаю Вам і всім нашим читачам. Дякую за розмову!

Вікторія Сидорова, фото авторки