«Стіна падає на моїх очах, починається пожежа!» — розмова з очевидцем подій на Ніжинському аеродромі

Вранці, 24 лютого російська ракета влучила в будівлю командно-диспетчерського пункту аеродрому «Ніжин». Будівлю було повністю знищено, загинули люди. Після ліквідації трагедії, один з ніжинських журналістів записав відеозвернення до росіян саме з місця події.

Це коротка історія про те, як спочатку українські рятувальники рятували росіян від лісових пожеж, а росія їм віддячила ракетним ударом.

Журналісти сайту MYNIZHYN.com зустрілися з одним із працівників аеродрому, який постраждав від обстрілів, але йому вдалося залишитися живим. Коли ми йшли з ним на зустріч, то не знали чого очікувати: чи прийде він на своїх ногах, чи цілі руки, ноги… Коли ми його побачили ще здалеку, на душі зразу потепліло: живий і неушкоджений!

До вашої уваги, інтерв’ю з начальником метеорологічної служби Олегом Волинцем, який вранці, 24 лютого перебував у приміщенні командно-диспетчерського пункту аеродрому «Ніжин» ДСНС.

— Того ранку ви якраз перебували на роботі, на території аеродрому. Чи готувалися ви до повномасштабного вторгнення, чи були якісь перед посилання, очікування агресії з боку росії?

— Так, я був тоді на командно-диспетчерському пункті. 23 лютого я заступив на цілодобове чергування з 9 до 9 ранку. Був лютий місяць, темно, ймовірне влучання крилатої ракети типу «Калібр» сталося близько 5:40 ранку, 24 лютого.

Те, що буде війна, я очікував, але не думав, що вони почнуть кидати бомби по людях. Скоріше, я усвідомлював, що вони вдарять по злітно-посадковій смузі аби вивести її з ладу для того, щоб літаки не могли піднятися в небо. А так, вони вивели з ладу командно-диспетчерський пункт, щоб унеможливити або ж ускладнити зліт та посадку літаків.

— Чому взагалі ця війна почалася? Що ви думаєте про це?

— Не будемо зараз вдаватися в політику, але я думаю, там досить великі інтереси, щодо захоплення чужих земель. Хоча росія досить велика країна за територією і я не розумію, навіщо їй ще й сусідні?

— Скільки людей того ранку перебувало саме на командно-диспетчерському пункті аеродрому і скількох вже немає в живих?

— На момент удару у приміщенні знаходилось 9 чоловік. Один із них просто «народився в жилеті», це кочегар, який якраз вийшов з будівлі. 5 людей загинуло, один з них – поліцейський, який охороняв територію аеродрому. Іншому поліцейському вдалося врятуватися. Він встиг вибігти, йому посікло обличчя, а 4 людей майже зразу залишились під завалами і загинули.

Нас з колегою врятувало те, що ми знаходились в торці будівлі і дивом врятувалися. Крім того, ця споруда ще 50 –х років і має дуже міцні стіни, бо якщо б влучило у сучасну будівлю, то ми б з вами зараз не розмовляли. Тіла хлопців, які загинули, не зразу й знайшли, будівля довго тліла і на другий чи третій день знаходили просто їх останки: частини тіла, відірвані кінцівки. Це було жахіття… Деякі тіла вціліли, але люди не вижили: хтось із них, опинившись під завалами просто помер від задухи, хтось від отриманих травм, деяких хлопців відвезли в лікарню і вони відійшли на небо від отриманих травм. Загалом загинуло 5 людей, в живих залишилось 6 чоловік.

«Починаю хапати одяг з вішалки і стіна падає на моїх очах, вилітає цегла, вже нічого не видно, темно, пил, починається пожежа!»

— Ви дивом залишилися живим. Які пошкодження отримали, як зараз себе почуваєте?

— Ми з колегою отримали легкі травмування: непроникаючі рани, порізало руки склом, легка контузія, подряпини і величезний стрес! У нас там стояли сучасні пластикові двері і їх зразу ж рознесло на шмаття! Була дуже сильна вибухова хвиля, я навіть зразу й не зрозумів, що відбулося! Двері пролетіли повз мене, вікна з рамами зразу ж повилітали. Секунд 15 ще було світло в приміщенні, я починаю хапати одяг з вішалки і стіна просто падає і руйнується на моїх очах, потім падає стеля, вилітає цегла, все летить, вже нічого не видно, темно, пил, починається пожежа! Ракетне паливо дуже їдке, отруйне і хвилин через три вже стало дуже важко дихати.

Врятували нас вибиті вікна і ми разом з моєю колегою Ларисою Рунаєвою, почали вибиратися у пройми, де щойно були вікна… Я вдячний, що вона не піддалася паніці, не розгубилася, не почала плакати або ж кричати. Якби була якась інша жінка поруч на той момент, то думаю, мені було б проблематично, адже жінки дуже емоційні, причому в таких екстремальних випадках. Ми не дозволили собі панікувати, була чітка послідовність дій, причому миттєвих дій! Роздуми і паніка коштували б нам життя. Так і врятувалися.

Причому, я як був у капцях так і вибрався звідти, не встиг захватити й верхній одяг. А ще я думаю, мені вдалося залишитися живим завдяки моєму колезі Ігорю Козубенко. О 5 ранку він прийшов і каже, що телефонують знайомі з Києва і говорять, що у бік столиці чутно ракетні обстріли, то ж потрібно бути напоготові. На жаль, сам Ігор того ранку загинув…

— А оцей ранок 24 лютого, зима, ще темно, ці вибухи неочікувані, як удар в спину! Ви усвідомлювали в ті хвилини, що взагалі відбувається тут і зараз? Які у вас були перші думки в той момент?

— На щастя я вже був напоготові і усвідомлював, що почалася війна. Так, я зразу зрозумів – це війна!.. Це не якийсь вибух газу, чи інші якісь пошкодження, це страшні вибухи, страшні події, які можуть бути лише під час війни.

«У війні немає нічого хорошого, для обох сторін. Війна – це страшна подія, яка забирає життя багатьох людей, навіть дітей, які ще не встигли пожити на світі»

— Звісно, що після пережитого, потрібна була емоційна розрядка. За допомогою чого, де і як де черпали сили? Хто найбільше підтримував вас на той момент?

— По перше – надійний тил: мої близькі та рідні. Та я й по філософськи відношусь до життя. Але, звісно, великі переживання були і є зараз, бо почалася війна. Адже людина не створена для того, щоб вбивати, може комусь це й подобається, але нормальній людині ні. У липні цього року я їздив у реабілітаційний центр, пройшов медобстеження. Нам зразу ж були надані оздоровчі кошти, тобто держава теж підтримала фінансово. Але знову ж підкреслю, що у війні немає нічого хорошого, для обох сторін. Війна – це страшна подія, яка забирає життя багатьох людей, молодих і здорових хлопців та дівчат, людей похилого віку, навіть дітей, які ще не встигли пожити на цьому світі.

— Коли і як може закінчитися ця війна, на вашу думку?

— Я не Господь Бог і не провидець, але розумію, що кінець ще не скоро. А потрібно нам для Перемоги і зброя і бойових дух і люди потрібні. Багато треба факторів. Не можна перемогти лише одним духом. Мені дуже шкода тих людей, які безневинно загинули, і я налаштований зараз рятувати, робити те, що можу, що вмію, і так, мабуть кожен українець наближає нашу Перемогу!

Післямова

Під час спілкування з Олегом Волинцем відчувалася стійкість духу, але й біль і смуток від пережитого теж читався в очах. Біль від того, що не повернеш до болю знайомих людей, які загинули у перший же день жорстокої війни, яку почала росія проти України.

А отже, у нас немає іншого вибору, і ми неодмінно Переможемо!