Рід Полторацьких: козаки, митці, лікарі

Дискусії щодо подальшої долі однієї зі старих будівель у Чернігові – будинку Полторацьких – спалахнули з новою силою, коли цей будинок був виставлений на аукціон. Побачимо його біля готелю «Градецький». Перспективи щодо збереження старовинної споруди поки що виглядають примарними, і край історії цього будинку та пов’язаної з ним родини може покласти ківш екскаватора…

Родина з козацьким корінням

Вивченням історії роду Полторацьких займалися чернігівські дослідники Сергій Черняков і Галина Середенко. З їхніх розвідок стає зрозуміло, що ця родина має давнє козацьке коріння, яке прослідковується до славетних козацьких полковників Семена Палія (справжнє прізвище – Гурко) та його зятя Антона Танського. Ці особи внесли значний вклад в історію України на межі XVII–XVIII століть.

А безпосереднім засновником роду став бунчуковий товариш (представник козацької старшини високого рангу) Іван Федорович Полторацький, згадка про якого міститься у «Малоросійському родословнику» історика та археографа Вадима Модзалевського. Відомим представником роду Полторацьких був золотий баритон XVIII століття – співак, музикант і педагог із сотенного містечка Сосниці, що адміністративно належало до Чернігівського козацького полку. Мова про Марка Федоровича Полторацького.

Марк Федорович Полторацький

Ще в юні роки його музичні здібності оцінив фаворит російської імператриці Єлизавети Петрівни граф Олексій Розумовський. За його протекцією Марко перебрався до Санкт-Петербурга, де очолював придворні хорові колективи, а пізніше отримав дворянське звання та чин дійсного статського радника. Учнями Полторацького були відомі українські композитори Дмитро Бортнянський та Максим Березовський. Окрім того, Марко Федорович – дід Анни Керн – літературної музи російського поета Олександра Пушкіна.

Анна Керн

Лікарська династія Полторацьких

А зараз перенесемося у другу половину XIX століття та згадаємо ту гілку роду Полторацьких, яка була власницею згаданого вище будинку. Їхнє життя пов’язане з медичною справою. Павло Петрович Полторацький був родом із села Гірськ Городнянського повіту Чернігівської губернії (зараз належить до Сновської територіальної громади Корюківського району та потерпає від постійних російських обстрілів). Він з’явився на світ у 1869 році в родині дрібного поміщика. Молодий чоловік закінчив московський Лазаревський інститут східних мов. Цей напрям передбачав роботу в дипломатичних місіях міністерства закордонних справ російської імперії десь на Близькому Сході чи в азійських країнах. Утім Павло раптом відмовляється від перспектив дипломатичної роботи. Батьки були проти. Відносини у родині зіпсувалися і через зв’язок молодого чоловіка з дівчиною Олександрою, котра була покоївкою його матері. Тільки після народження сина, якого на честь діда назвали Петром, відносини в родині вдалося відновити.

Павло Полторацький обирає медичний шлях і досягає на ньому значних успіхів. Ще під час навчання на медичному факультеті Київського університету Св. Володимира він спільно з професором Сапежком безкоштовно лікує бідних жителів київського Подолу. По завершенні навчання Павло Петрович працює лікарем спочатку в містечку Сновську, а 1915 року переїздить до Чернігова. Він працює у різних лікувальних закладах міста, здобуває визнання як досвідчений фахівець, чуйний до потреб своїх пацієнтів, котрий не відмовлявся лікувати нужденних безкоштовно. Був і військовим лікарем під час російсько-японської війни 1904–1905 років.

Після більшовицької революції 1917 року лікар Полторацький залишився у Чернігові. Цікаво, що як фахівця його запросили до складу експертної комісії, коли представники атеїстичної радянської влади вирішили ексгумувати мощі святителя Феодосія Чернігівського.

Життя лікаря обірвалося трагічно – він загинув під час бомбардувань Чернігова гітлерівськими люфтваффе у серпні 1941 року. Павла Петровича поховали на Петропавлівському кладовищі, яке відоме чернігівцям під назвою «Старе руське». Поряд з ним похована і дружина Олександра Миронівна, яка пережила чоловіка на 13 років.

Син Полторацьких Петро присвятив своє коротке життя медицині – став педіатром, був головним лікарем лікарні у Городні і помер у 1931 році, заразившись дифтерією у місті Бобровиці. Невістка Ольга Олексіївна теж була медиком, після Другої світової війни керувала міським відділом охорони здоров’я у Чернігові, а пізніше переїхала до Києва, де очолила терапевтичне відділення шпиталю для інвалідів війни. Жінка померла у 1964 році.

Герб родини

Онук Полторацьких Ростислав під час Другої світової був санітаром у військових шпиталях, а пізніше став кандидатом медичних наук, працював головним невропатологом Київського військового округу. Ростислав Петрович підтримував дружні зв’язки з чернігівським краєзнавцем та охоронцем археологічної спадщини Андрієм Карнабідою. Зокрема, у листуванні просив його зберегти пам’ять про родину Полторацьких.

Гортаємо сторінки історії будинку

Дерев’яний будинок у Чернігові, в якому жила родина, був споруджений орієнтовно у 1877–878 роках на тодішній вулиці Шосейній (зараз – проспект Миру). Дані про його власників до початку XX століття відсутні. Відомо, що родина Полторацьких проживала у цьому будинку починаючи з 1915 року (за іншими даними, з 1919-го), тобто коли глава сімейства Павло Петрович припинив лікувальну практику у Сновську та переїхав до Чернігова.

Цікаво, що Павло Петрович мав дружні стосунки з представниками місцевої інтелігенції: художниками Михайлом Жуком та Іваном Рашевським, громадськими діячами Іллею Шрагом та Аркадієм Верзиловим. Відвідувачами його будинку були і колеги: земські лікарі Дехан, Ковальський, Маслов, Розенель. Пізніше будинок Полторацьких став місцем зібрань заядлих мисливців, у яких, зокрема, брали участь такі діячі епохи «розстріляного відродження», як Микола Хвильовий, Олесь Досвітній, Микола Вороний.

У 1948 році будинок Полторацьких перейшов у власність Українського товариства мисливців і рибалок. Вищезгаданий краєзнавець та архітектор Андрій Карнабіда характеризував стан будинку як хороший і такий, що є оригінальним зразком житлової архітектури Чернігова XIX століття. Тоді він мав вишукане різьблення на карнизах та дверях, кований металевий візерунок на ґанку, з боку двору – веранду з різьбленими колонками. Будинок Полторацьких мав і пишний сад, який було знищено в ході інтенсивної навколишньої житлової забудови.

Занепад будівлі розпочався у 70-х роках минулого століття: вона постраждала від вандалів, а на початку 90-х тут сталася пожежа. За порятунок будинку Полторацьких боролися Андрій Карнабіда та інші дослідники-краєзнавці. Вони неодноразово пропонували присвоїти будівлі статус пам’ятки архітектури та внести її до реєстру пам’яток місцевого значення. Певний час будинок орендувала місцева організація Союзу українок, розглядалося питання про створення у ньому музею Софії Русової та загального відновлення будівлі. Прикро, але цього не сталося.

Майбутнє будинку – питання з багатьма невідомими

Перша спроба продажу будинку Полторацьких була здійснена у 2016 році. Це рішення розглядала Чернігівська міська рада, але його заблокувала активна позиція представників громадськості та профільних комісій міськради. До питання повернулися за сім років, відбувся аукціон, але переможець торгів відмовився сплачувати кошти за старовинну будівлю в центрі Чернігова. Не будемо вдаватися у подробиці справи, оскільки тут варто звернути увагу на морально-етичну сторону. На жаль, проблема зникнення історичної забудови Чернігова викликає занепокоєння вже багато років. Варто пригадати хоча би втрачений будинок художника Івана Рашевського. І таких прикладів у місті набереться чимало. Чомусь, незважаючи на велику кількість захисників історичних пам’яток у нашому обласному центрі, ніхто не зміг донести представникам міської влади ідею про важливість збереження будинку Полторацьких і надання йому статусу пам’ятки.

Що ж робити у такій ситуації? Звісно, в умовах війни дехто може дорікнути автору публікації щодо актуальності питання – мовляв, люди взагалі залишилися без даху над головою в результаті воєнних дій, а в центрі Чернігова стоять будинки без вікон і дахів унаслідок ворожого ракетного удару 19 серпня 2023 року. Це цілком слушно, але не варто забувати, що саме наявність збережених історичних пам’яток сприяє туристичній привабливості нашого міста. Тому варто враховувати перспективи та докладати всі зусилля для збереження унікальних зразків архітектурної житлової забудови, щоб наше місто не втратило своє індивідуальне обличчя.

Андрій Подвербний
(за матеріалами досліджень С. Чернякова та Г. Середенко)