Опанас Маркович: неблагонадійний, закоханий, покинутий — насичене життя українського етнографа

Оглядовий майданчик навколо Пагорба Слави – одне з улюблених місць прогулянок чернігівців і гостей міста. Тут поруч знайшов вічний спокій видатний письменник Михайло Коцюбинський (і тоді цю гірку називали переважно Болдиною або Троїцькою). Неподалік є поховання ще одного відомого українського діяча, а саме – Опанаса Марковича (1822–1867). Про нього сьогодні і розповімо нашим читачам.

Видатний син Полтавщини

Опанас Васильович народився 8 лютого 1822 року в селі Кулажинці Полтавської губернії у чиновницькій родині і був шостою дитиною. Його батько, Василь Маркович, був начальником канцелярії військового міністра тодішньої російської імперії. Мати, Олена Леонтіївна Керстен, можливо, мала німецькі корені, була домогосподаркою.

Дитячі та юнацькі роки хлопця пройшли у Кулажинцях. Його мати захоплювалася народним пісенним фольклором, заохочувала записувати почуті на вечорницях (де Опанас спілкувався з ровесниками-кріпаками) пісні. Потім придумувала до них музичний супровід і вони із сином виконували народні пісні перед гостями.

Спочатку Опанас навчався у Пирятинському чотирикласному міському училищі, а тоді батько відправив його до Києва. Там він навчався у 2-й гімназії, що діяла при Київському університеті Святого Володимира, ректором якого тоді був близький родич Марковичів – Михайло Максимович. У гімназії протекцію Опанасу надавав професор російської літератури Іван Красковський, який був збирачем українського фольклору. За дорученням професора юнак продовжував записувати народні перекази, казки, прислів’я та приказки, пісні.

Неблагонадійний кирило-мефодієвець

У 1842 році Маркович успішно закінчив гімназію та вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Під час навчання Опанас увійшов до кола прогресивної інтелігенції. У цьому середовищі і виникло так зване Кирило-Мефодіївське товариство, про яке варто розповісти більш докладно.

На межі 1845–1846 років під цією назвою у Києві утворилася таємна політична організація. Засновниками її стали Микола Гулак, Микола Костомаров, Василь Білозерський, до яких приєдналися Опанас Маркович, Пантелеймон Куліш, Олександр Навроцький та інші. Пізніше до складу кирило-мефодіївців увійшов і Тарас Шевченко.

Програмними документами товариства стали «Книга буття українського народу» та «Статут Слов’янського товариства святих Кирила та Мефодія». Головними ідеями було знищити самодержавство, ліквідувати кріпацтво, скасувати становий устрій, об’єднати слов’янські народи у федеративну республіку з наданням кожному народові рівних прав і широкої політичної автономії. Учасники товариства акцентували увагу на самобутності та рівноправності українців.

Слід відзначити, що погляди кирило-мефодіївців не були сталими і з часом зазнавали трансформації. У радянські часи дослідники намагалися підкреслювати наявність двох течій у товаристві: помірковане крило, очолюване Миколою Костомаровим, виступало за мирний поступовий шлях розвитку, м’яку трансформацію суспільства та ліквідацію кріпацтва, а радикали на чолі з Тарасом Шевченком і Миколою Гулаком начебто були за насильницькі, революційні методи боротьби. Утім сучасні дослідники вважають такі висновки значно перебільшеними.

У березні 1847 року членів Кирило-Мефодіївського товариства видав провокатор – студент юридичного факультету Київського університету Олексій Петров. Їх заарештували. Під репресії потрапив і Опанас Маркович, якого вислали до Орла під поліцейський нагляд. У засланні він працює дрібним чиновником – молодшим помічником управителя губернської канцелярії.

Чоловік Марко Вовчок

У Орлі Маркович познайомився з чарівною панянкою з бідних дворян — Марією Вілінською, котра згодом стала відомою письменницю й відома нам під псевдонімом Марко Вовчок. У січні 1851 року вони одружилися, і того ж року Опанас Васильович отримав дозвіл повернутися в Україну.

Тут молоде подружжя часто змінювало місце проживання. Спочатку проживали у брата Опанаса – Василя Марковича, який служив у лісництві села Сорокошичі Остерського повіту Чернігівської губернії (зараз – територія Деснянської громади Чернігівського району). Тут наш герой записував народні пісні, приказки, характерні вислови місцевих селян (пізніше деякі друкував у газеті «Чєрніґовскіє ґубєрнскіє вєдомості»). Під час перебування в Остерському повіті він записав варіант відомої думи про брацлавського козацького полковника часів Хмельниччини Івана Нечая, а також історичну пісню про Івана Бондаренка.

У тому ж 1851 році Маркович мандрує містами і селами Чернігівщини та Полтавщини, відвідує Борзну, Конотоп, Прилуки, Ніжин. Зокрема, у листопаді – грудні творча родина гостювала в українського етнографа, фольклориста, письменника та педагога Матвія Номиса (справжнє прізвище – Матвій Терентійович Симонов, 1823–1901).

Врешті Марковичі зупиняються в Чернігові, де у них на початку 1852 року народилася донька Віра. Опанас Васильович влаштувався коректором газети «Чєрніґовскіє ґубєрнскіє вєдомості», він продовжує збирати фольклорний матеріал, друкує його в газеті. Публікує і матеріали з історії та статистики, бере активну участь у культурному житті міста. У Чернігові молоде подружжя спіткала трагедія: незабаром їхня маленька донечка померла.

У березні 1853 року родина перебирається до Києва, де Опанас Васильович працює у місцевій палаті державного майна. Там на світ з’являється друга дитина – син Богдан. Час від часу Маркович буває на Чернігівщині. У серпні – вересні 1854 року проживає в маєтку Василя Тарновського у Качанівці, де робить опис панських володінь, продовжує збирати місцеві фольклорні матеріали.

А з серпня 1855 року Опанас Васильович працює вчителем географії у гімназії міста Немирів на Вінниччині. Тоді ж починає розкриватися письменницький талант його дружини Марії Олександрівни – Марко Вовчок. У грудні 1857 року побачила світ її перша книжка «Народні оповідання», деякі дослідники називають фактичним співавтором Опанаса Марковича. Вочевидь, що інтерес до народного життя та побуту українців виник в етнічної росіянки Марії Вілінської саме під впливом її чоловіка.

Європейський вояж та розлучення

На початку 1859 року подружжя Марковичів перебирається до тодішньої столиці імперії – Санкт-Петербургу. Звідти згодом родина виїжджає у турне до Європи. Вони відвідали Німеччину, Швейцарію, Велику Британію. У 1860–1861 роках Опанас Васильович та Марія Олександрівна знову проживають у Петербурзі, де Маркович брав активну участь у літературному житті української громади, зокрема, у виданні українського журналу «Основа», спілкується з Тарасом Шевченком, який називав його дружину своєю донькою та «мовчущим божеством».

Надалі шляхи подружжя Марковичів розійшлися. Марія Олександрівна переїжджає до Європи, а Опанас Васильович повертається до України. З 1861 року він осідає на території Чернігівщини, отримує посаду акцизного наглядача у Новгороді-Сіверському.

У нашому регіоні Маркович також був мировим посередником, продовжував займатися фольклористикою та етнографією, брав участь у діяльності музично-драматичного театру, керував аматорськими гуртками. Якось він передав дружині в Париж зібрані ним українські пісні. Марія Олександрівна надрукувала частину пісень у 1866 році в німецькому видавництві Ріттера Бідерманна, але без згадки про Опанаса Марковича, і назвала збірку «Двісті українських пісень. Співи і слова зібрав: Марко Вовчок».

Творча спадщина та кінець земного шляху

Хоч загалом Маркович і перебував у тіні своєї харизматичної дружини, не можна сказати, що він зовсім канув у забуття. Багато зібраних Опанасом Васильовичем матеріалів надруковані у виданнях Амвросія Метлинського, Матвія Номиса, Володимира Антоновича, Михайла Драгоманова, у «Запісках Чєрніґовского статістічєского комітєта», у газеті «Чєрніґовскіє ґубєрнскіє вєдомості».

До прикладу, у виданій у 1854 році Амвросієм Метлинським збірці «Народні південноросійські пісні» вміщено пісню «Про Нечая» за підписом Опанаса Марковича. Також у 1857 році він написав музику до п’єси Івана Котляревського «Наталка Полтавка», яку згодом поставив у Чернігові силами місцевих аматорів театрального мистецтва. А головною працею Марковича стали «Українські приказки, прислів’я і таке інше», видані Матвієм Номисом у 1864 році в Петербурзі.

У 1866 році Опанас Васильович захворів на туберкульоз — практично невиліковну в ті часи хворобу. Його перевели на роботу до повітового містечка Сосниця (ближче до чернігівської лікарні). Проте захворювання прогресувало, і в червні 1867 року Марковича переводять до Чернігова, де він помирає 1 вересня того ж року. Незадовго до смерті Опанас Васильович і Марія Олександрівна де-факто розлучилися. На жаль, вона відмовилася виконати передсмертне бажання Марковича — привезти до Чернігова їхнього сина Богдана, щоб він міг востаннє побачитися з батьком…

У Опанаса Марковича були відсутні будь-які заощадження, тому поховали його коштом друзів і родини тодішнього чернігівського губернатора князя Сергія Голіцина. Могила Марковича збереглася до нашого часу на погості біля Іллінського храму. У 1969 році там встановили скромний пам’ятник, пізніше спорудили металеву огорожу…

Невелика вулиця, яка з’явилася в Чернігові на честь Опанаса Марковича ще 1960 року, пролягає у мікрорайоні з історичною назвою Землянки (від проспекту Миру). Тут побачимо переважно приватні садиби, деякі збереглися ще з кінця XIX століття…

Андрій Подвербний
Чернігівська Медіа Група

Хочете швидше дізнаватися про найцікавіші і найважливіші новини?
Приєднуйтесь до наших каналів:
— в TELEGRAM
— у VIBER
— в INSTAGRAM
Тут тільки найактульніші відео, новини та історії Чернігова!