«Онук в армії, а чоловік загинув» — пенсіонерка з Чернігова втратила близьких, але намагається відбудувати дім

Російська армія зруйнувала не просто будинки жителів Чернігова та області, а життя багатьох людей. Місцеві мешканці змушені відновлювати своє житло, щоб мати дах над головою. Це лихо торкнулося і жінок, і чоловіків, і літніх людей, яким доводиться вкладати останні кошти на відбудову, як це робить і 65-річна жителька Чернігова пані Наталія.

У 80-х роках батьки Степаненко Наталії Володимирівни придбали у Чернігові маленький, звичайний будиночок без газо- та водопостачання за адресою Шевченка, 280. У цей дім було вкладено багато роботи. Батько пані Наталії – тесляр, своїми руками він замінив старі вікна на нові, дубові. Також за 40 років родина зробила другий поверх, навела новий дах, викинула піч, провела газ та воду, утеплила дім та виконала ще дуже багато роботи.

У будинку на Шевченка, 280 жили батьки Наталії Володимирівни, вона з чоловіком та діти, а пізніше ще й онуки. Доля у жінки ще до повномасштабного вторгнення була не легкою, адже вона втратила батька, чоловіка, сина, а перед 24 лютого від коронавірусу померла і її мама. Тож на момент початку бойових дій в області у будинку проживала Наталія Володимирівна, її другий чоловік Валерій, донька зі своїми дітьми та далека родичка Галя.

Сім’я жила спокійним життям, мала господарство, всю необхідну техніку та нічого не потребувала. Аж поки не прийшла російська армія.

«Я ПОДУМАЛА, МОЖЕ ЯКАСЬ ДИВЕРСІЯ, НУ ЯКА ВІЙНА?»

День 24 лютого у пенсіонерки розпочався раніше ніж в інших. Жінка згадує:

«Чоловік працював на тролейбусі. Я завжди встаю о третій ночі, бо о четвертій була розвозка, чоловіка на роботу забирали. Він поїхав, а я топила котел поки усі спали, потім виходить сусідка і каже, що почалася війна, що їй телефонувала знайома з Києва, розповіла, що столицю бомбили. Я подумала, може якась диверсія, ну яка війна? Але ж ні. Потім і ми почали чути вибухи. Увімкнули телевізор, а там вже у новинах про війну говорять. О десятій телефоную Валері, а він каже, що ще на тролейбусі. Потім їм сказали заїжджати, і вже нічим дістатися не можна було, тому чоловік ішов пішки».

Ні виїжджати, ні робити закупки родина не збиралася, адже ніхто не думав, що ситуація буде настільки критичною.

«Я завжди бройлерів тримала, у нас морозилка була забита, камера забита, все було. Донька з Березного кликала до себе, але ж у нас і кури, і качки, і 2 собачки, і коти. Вирішили залишитися. Вона наполягала, казала, щоб курей у мішки повкидали, і всіх забрали, але ми вирішили бути тут. Коли бойові дії були ближче, сиділи у своєму погребі, уже й шифер з даху попадав. На початку приїхали військові, техніка, почали копати окопи, чоловік їм допомагав, мішки знайшли для піску. У сусідньому дворі взагалі стояла машина зі зброєю» – розповідає Наталія Володимирівна.

«ВСЕ ГОРИТЬ, ОНУКИ КАЖУТЬ ДОНЬЦІ: «МАМО, ЩО ЩЕ МАЄ СТАТИСЯ, ЩОБ МИ ЗВІДСИ ПОЇХАЛИ?»

З кожним днем ситуація у мікрорайоні Бобровиця ставала все гіршою.

«Уже на третій день почали добре обстрілювати» – продовжує пані Наталія – «на зупинці стовп перебили, світла не було, газу і води теж. Ми були у своєму погребі, а потім його пошкодили. Сусідка Лариса дозволила до них піти, а самі вони у місто виїхали. Сусіди на початку набрали воду у ванну і ще якусь ємкість, але ж були морози. Тому коли сонечко виходило, вода танула, ми назбираємо води і варимо на вогні їсти».

Першим на подвір’ї постраждав сарай, де колись була майстерня батька пані Наталії. Пенсіонерка згадує:

«Ми 14 березня сиділи у погребі сусідки. Тобі обстріл страшний був. Валера вийшов і побачив, що горить сарай. Але що ми можемо зробити? У нас ні води, ні зв’язку немає, пожежникам не зателефонувати. Сарай рознесло сильно, але цегляна прибудова з курми ще стояла, а собачок наших вбило. Половинку воріт на іншу сторону дороги знесло. Воно все горить, онуки кажуть донці: «Мамо, що ще має статися, щоб ми звідси поїхали?». Тому вони зібрали трохи речей і поїхали. Двері були вибиті у будинку із завісами, лише одні вистояли, балкон побитий, вікна повилітали, стеля почала сипатися».

«ТАНЯ ПІШЛА ГОДУВАТИ СОБАК, А ВІН ПІД ПОГРЕБОМ СИДИТЬ ВЖЕ НЕ ЖИВИЙ»

Через два дні сталася трагедія – Наталія Володимирівна втратила чоловіка.

«15 березня Валера щось робив у дворі, складав усе, а 16-го почався обстріл. Я ночувала у погребі сусідки Лариси, а Галя з чоловіком пішли у двір. Почався обстріл, Галя каже, що бачили вже нікуди не добіжать, спустилися у погріб розбитий, а воно як бахне. Вирішили рахувати час між прильотами, щоб добігти. Галя побігла, а Валері слідом був і десь подівся. Тоді у сусідів полетів шифер з даху і я ще вийшла щоб хоча б доріжку прибрати, бо не можна було пройти. Тут знову обстріл, знову у погріб. Сиджу і думаю, де ж Валера? Хотіла вже йти дивитися, але ж обстріл. Наші інші сусідки Таня та Марія пішли до себе у хату, і Галя теж пішла перевірити як там котики. Тут біжить Таня, шукає Марію, потім вони вдвох прибігли, а я бачу, що щось сталося. Тут уже й Галя підійшла. Я питаю, що таке, а вони кажуть: «Валера», питаю: «Поранений?», а вони: «Ні, вбитий». Він встиг добігти. Таня пішла годувати собак, а він під погребом сидить вже не живий. Йому дуже ногу перебило, і вся спина була в уламкових пораненнях».

Що робити з тілом чоловіка пані Наталія не знала. Адже забрати його ніхто не міг, а закопати не вдалося б, бо земля замерзла. Вирішили його прикрити чимось у сараї. Так і пролежав 21 день, а потім його поховали на цвинтарі на Бобровиці. Після того випадку Марія та Тетяна теж вирішили поїхати, а Наталія Володимирівна, її родичка Галя та інша сусідка Тамара залишилися разом.

«МАШИНА НА 7 ЛЮДЕЙ, А НАС 11 ЧОЛОВІК, 4 КОТА, СОБАЧКА, ДІТЕЙ ТРОЄ БУЛО, І ЩЕ МАЛИ Б ЛЮДЕЙ ЗАБИРАТИ»

Вдома ставало більш небезпечно, але у жінок не було можливості евакуюватися.

«Прийшов солдат, каже: «Їдьте звідси, тут небезпечно» – розповідає пенсіонерка – «а ми кажемо, що як їхати, якщо нема машини, ми втрьох пенсіонерки? Він сказав, що в них теж не вийде вивезти, бо немає машини. Тут через 15 хвилин біжить, каже щоб збиралися, бо їхатиме командир із Новоселівки і забере нас. Ми ухопили що було, я залізла у погріб забрала документи, взяли котів і пішли. Тільки дійшли до середини дороги, і тут кричать: «Лягай». Я лягти не можу, думаю стану над цим хлопчиком, він же зовсім молодий, щоб дарма не загинув, хай краще в мене попаде. Але воно трішки далі прилетіло. Вони швиденько машину підігнали, мене під руки і вкинули».

Спочатку жінки поїхали у гуртожиток, де в чоловіка пані Наталії була кімната. А потім донька Наталії Володимирівни вмовила її приїхати в Березне.

«Уже й зв’язок з’явився, зв’язалися з донькою і та розповіла про волонтерів, які переправляли людей через Десну коли вже не було мосту. Вони й допомогли дістатися туди. Була машина на 7 людей, а нас 11 чоловік, 4 кота, собачка, дітей троє було, і ще мали б людей забирати. Але вони нас вивезли, молодці волонтери» – згадує Наталія Володимирівна.

Гостювала жінка у своєї доньки лише до середини квітня, адже їй дуже хотілося додому.

«Я ще по телефону бачила стан будинку, та мені одразу не зізнавалися, що будинку немає. Але не в однієї мене, багато людей залишилося без нічого. У мене онук служить, на даний момент ротація, приїхав у Чернігів, а так на той час я думала лише про нього. Його забрали в армію, прослужив пів року, і війна. Мене на так будинок хвилював, як онук. Та й Валера загинув. Звісно ж тяжко було, що будинку немає, але є речі жахливіші».

Побачені руїні замість будинку налякали пані Наталію. Але вона одразу ж стала до роботи.

Відбудова, Фото: Валентина Гавриленко

«Коли приїхали, я як глянула… Не могла зайти у двір. Одразу ж вирішила хоча б доріжку промести, взяла віник у сусідів. Потім знайомий доньки каже, що є кімната на Захисників України, можна лише за оплату комунальних пожити. Я сюди зранку приїжджала, і до кінця дня працювала. Зібрали уламки, потім у яму землю возили, зорали город. Я ціле літо сиділа у парнику побитому. Все було завалено, я одразу ж почала розбирати. Потім зимою БФ «Рокада» вагончик дала, є хоча б куди від дощу сховатися, літом тут сиджу».

«ЇХ НАЇХАЛО БІЛЬШЕ 30 ЛЮДЕЙ, МЕНІ НЕ ВІРИЛОСЯ»

Об’єм роботи був дуже великий, тому на розбір завалів довелося б витратити купу сил та часу. Але ситуацію Наталії Володимирівни побачив співзасновник ГО «Бо Можемо» Андрій Галюга.

«Волонтери були десь поряд, і заїхав Андрій Галюга. Подивився і каже, що допоможемо розібрати. Ну а потім тиша, і тут дзвінок: «Готуйтеся, в суботу будемо розбирати». Їх наїхало більше 30 людей, мені не вірилося. І молоді, і з Корюківки навіть приїхали. Донька прийшла аж плакала. Тут фундамент був дуже побитий, волонтери повністю все розбирали, залишилася лише його частина і кусок стіни

Велика вдячність їм за допомогу, бо ми б самі тут зовсім нічого не зробили. Я не думала, що в нас так багато молоді з добрим серцем, які готові прийти на допомогу. Навіть зараз, після роботи, вони залишають свою родину, дітей, і йдуть задарма допомагати людям. Я безмежно вдячна їм і їхнім батькам, які так виховали дітей» – згадує жінка зі сльозами на очах.

Відбудова, Фото: Валентина Гавриленко

Розпочинати відбудову пані Наталія навіть не думала, адже на неї треба багато грошей та сил.

«Це все завдяки Андрію та волонтерам. Минулого року я лише попросила погріб зробити, бо картоплю та консервацію не було куди класти. Андрій пообіцяв, і хлопці зробили. Волонтери їздили тоді ще в темряву на велосипедах. А потім місцева влада дала блоків мені, шифер, цвяхи на відбудову. Знайома з Києва перевела кошти на упаковку блоків, одну самі купили. Розпочали буквально недавно. Андрій казав, що не переживайте, скоро будемо будувати. Але ж я розуміла, що багато постраждало будинків, тому не чекала в найближчий час. Аж тут кажуть: «Розпочинаємо будівництво».

Відремонтований погріб, Фото: Валентина Гавриленко

Завдяки волонтерам із «Бо Можемо» вже вдалося розібрати завали, зробити новий фундамент та почати зводити стіни. Попереду дуже багато роботи, на яку потрібні великі кошти. Жінка сподівається лише на волонтерів, адже живе на маленьку пенсію, а її донька сама виховує дітей та готується до операції сина. Тож просимо усіх не байдужих, при можливості, допомогти цій жінці, щоб вона знову могла жити у своєму домі. Їй це справді необхідно. Допоможемо громадою цій сміливій і щирій літній жінці відбудувати свою оселю, допоможемо, як-то завжди робили і роблять українці для своїх людей.

Банківська карта для допомоги: Степаненко Наталія Володимирівна 5167 8032 5842 0517

Валентина Гавриленко
Чернігівська Медіа Група