Олександр Фіалковський: Ми часто норовим прогнути цей світ під себе, замість того, аби нарощувати власну гнучкість

Сором, страх, агресія, погана концентрація уваги, нересурсні стани, гнів, синдром біженця та вцілілого, пошук себе, ступор, постійний шум сирени, адекватність. Це короткий список того, що хвилює українців на часі, коли війна перевалила за сотий день. Як справлятися з цими відчуттями та станами – розповідає психолог Олександр Фіалковський.

Всюди чується сирена, навіть коли нема повітряної тривоги – про що це? І коли пройде?

Певний час так буде, бо був дуже великий стрес, який дає про себе знати. Китайці кажуть: не треба підштовхувати ріку. Природа все зробить.

Відчуття безпеки стало відсутнім, невпевненість у завтрашньому дні. Що з цим робити?

Можна нічого не робити, через деякий час відчуття безпеки буде відновлюватись. Буде відбуватись адаптація, навіть якщо війна не закінчиться швидко, то незалежно від нашого бажання ми будемо звикати.

Як планувати життя?

Скоротити межі планування. Якщо раніше планували п’ять років, то зараз почніть з одного дня або тижня. У випадку коли зовсім складно, плануйте годину.

Як відрізнити тривожність від страху?

Страх – завжди об’єктний, тобто є те, чого ми боїмося конкретно. Тривога зазвичай – дифузна, без явної причини.

Як працювати з поганою концентрацією уваги, частковим випадінням пам’яті та відчуття ступору?

Треба дати собі можливість прийти до тями. Коли в місті були активні бойові дії, ми дуже вичерпали свій ресурс, зараз організм сам себе гальмує, аби таким чином відновитись. Якщо ми будемо пришвидшувати процес, то це тільки відкине нас назад. Ось такий парадокс.

Чому так дратують люди, які увесь час скаржаться?

Це нормальна реакція.

Є три реакції на стрес : біжи, бий або замри.

Загалом їх чотири, остання внутрішньо видова – це демонстрація покірності, знижує агресію опонента. Наприклад, у вовків коли більш сильний нападає, то слабший підставляє шию, де знаходиться яремна вена, таким чином це гальмує агресію. Собаки, в такому випадку, лягають на спину і відкривають слабке місце – живіт. У людей така реакція не працює, можливо ,тому що ми дуже швидко еволюціонували.

У нашому світі, якщо на вас іде словесна агресія, треба сказати спокійним тоном: «Вибачте». Можна спитати, що не так, а потім вибачитись декілька разів. Так працює демонстрація покірності.

Наскільки треба давати волю емоціям та випускати агресію?

Емоції не потрібно тримати в собі, але реакція повинна бути адекватною ситуації. Якщо ви інтенсивно берете участь в агресивній лайці, а потім бадьоро себе почуваєте – значить, ви робите все правильно. Якщо в конфлікті ви демонструєте покірність та відходите від сварки, при цьому не почуваєте спустошення та не обвинувачуєте себе згодом – це теж добре. «Мій життєвий комфорт залишається чи підіймається» – ось це вірний маркер ситуації. Я прихильник того, що кожен експерт свого життя. У суспільстві дуже перевищується цінність експертів, а особливо психологів.

Як правильно контейнювати свій гнів та реагувати на чужий?

Я визначаю для себе так: правильно – це те, що веде до бажаного результату. Треба аналізувати та калібрувати своє відчуття після ситуації. Якщо почуваємо щось не те – іншого разу вести себе інакше. Та починати треба з усвідомлення свого стану. Коли розумію, що зараз я злий, роздратований та агресивний, треба знайти причину. Потім попередити оточуючих про свій нестабільний стан. Це все від того, що ми пережили. Бо саме агресія є зворотним боком страху.

Якщо агресивним є співбесідник, то треба спитати, що не так, спокійним тоном. Це буде дозволяти усвідомлювати ситуацію та знижувати інтенсивність агресії.

Ми хочемо уникнути відповідальності, але наша трагедія в тому, що не можемо цього зробити. Відповідальність – це визнання себе причиною того, що відбувається. «Коли я визнаю, можу на це якось впливати. Якщо не я причина – це глухий кут і я не можу на це впливати, стаю залежним». Ми часто норовим прогнути цей світ під себе, заміть того аби нарощувати власну гнучкість.

Як нарощувати власну гнучкість?

Використовувати кожну ситуацію для тренувань гнучкості та поінформованості. Наприклад, ви ледве зайшли в переповнену маршрутку. Вам дуже незручно, але ви розумієте, що в даних обставинах можливо стояти тільки на одній нозі і однією рукою триматись за поручень. Це максимум. Якщо я буду хотіти присісти на сидіння – зрозуміло, що це неможливо в даних умовах і намагання збільшить мій дискомфорт. Тобто в кожній ситуації ми визначаємо: «Як я почуваю себе зараз, чи можу щось покращити. Якщо можу, то чи буду я це робити,чи варто воно моїх зусиль. Робити не тому, що повинен, а тому, що хочу». Завжди орієнтуватися на себе.

Сором і страх – як з ними впоратись?

Спочатку дослідити: «Що змушує мене так себе почувати?»

Наприклад, у моєму місті зараз тихо – і мені соромно радіти життю?

Тоді треба їхати під бомби. Я думаю, війна відбувається заради того, щоб люди могли жити: спокійно спати та радіти благам життя. Елементарний приклад: коли не було води та електрики – і коли вони з’явились. Кожен повинен діяти на своєму фронті та не знижувати свою ефективність.

Коли ми себе гнобимо, частина енергії йде в нікуди.

Як почати працювати з мінусового стану?

Все починається з усвідомлення: «Що я переживаю, чи є явний привід для цього?» Потім планування. Загалом треба видохнути і перестати тримати себе в напрузі. Скоріше відновлюватись та допомагати там, де зараз ідуть активні бойові дії. Якщо самостійні спроби будуть невдалі – звернутись до спеціаліста.

Колективна травма війни ретраматизувалася в усіх чи не факт, що так?

Не факт, зараз ця тема дуже мусується. Я думаю, що не такий страшний вовк, як його малюють. Я пропоную почекати закінчення війни та подивитися, як ми будемо себе почувати.

Почуття провини, що ти вижив, – що з цим?

Цього не так багато, як кажуть, але в такому випадку треба звертатись до спеціаліста. Самому буде дуже важко впоратись, але цілком можливо. Провина, через те що вижив, – це тоді, коли людина була у травматичній ситуації, коли хтось із близьких загинув. І через деякий час людина відчуває провину, що вона не зробила достатньо, аби її близькі вижили.

Синдром біженця – як з цим жити?

Я завжди рекомендую відділяти наші міркування від реальних фактів. Треба задавати питання: що хоче людина та що вона робить для того, аби отримати бажане? Для початку ми намагаємось усвідомити, прояснити – заземлити людину. Буває так, що людина їде за кордон і чекає певних подій, та коли вони не відбуваються – починаються страждання. Коли ми сам на сам, нас можуть охопити фантазії.

Як правильно говорити з дітьми про війну, щоб не зашкодити їхній психіці?

Наша психіка набагато сильніша, ніж ми думаємо. Зараз стільки міфів навкруги. Ми говоримо про війну так, як і на серйозні теми. Іде війна, агресор прийшов на нашу землю, аби захопити її, наші воїни мужньо захищають нас. Ми їх підтримуємо, як можемо. Головна наша задача, якщо ми не воюємо, – зберегти життя.

Як зрозуміти своє справжнє «я» та його бажання?

У кожного з нас є те, що нам подобається робити, воно підвищує наш життєвий комфорт і відчуття повноти буття. Якщо я на зв’язку із собою, то завжди зможу дати відповідь на запитання: що мені подобається, що надихає та вражає? Я вкладаю в це свій ресурс, отримую результат, і це у свою чергу підтримує зміст мого життя. Значить, день пройшов недарма. Це не завжди робота, може буде і творчість – що завгодно.

Що робити, аби бути в ресурсі і щоб дійсність не так турбувала?

Дійсність – тривожна. На мою думку, якщо вона турбує – це є ознакою адекватності. Щоб бути в ресурсі, починаємо з бази: у першу чергу треба потурбуватися про себе. Сон, харчування, достатній відпочинок. «Якщо я не здатний піклуватися про себе, як я зможу допомогти іншим?»

Як вижити і залишитись адекватним?

«Якщо я живу – я адекватний у більшості випадків». Адекватність дозволяє нам вижити.

Спілкувалась Катерина Агієнко

Відео: Володимир Герасименко

Макіяж, зачіска: Avilova beauty space,

avilova.bspaсe

тел 0 737 555 000

Майстер: Юлія Надточій

yulia_nadtochiy

тел 0 63 563 00 86

Локація: Winetime