[ad_1]
Українки — неймовірні. Силою їхнього духу сьогодні захоплюється увесь цивілізований світ. Наші жінки хоробро захищають нас на фронті, невтомно працюють в тилу та самовіддано волонтерять, не залишаючи ворогу жодного шансу на перемогу. Напочатку повномасштабного вторгнення чимало чернігівок виїхало з обложеної ордою області за кордон, в першу чергу, рятуючи своїх дітей. Але навіть на чужині, охоплені страхом та тривогою за тих, хто лишився в Україні, вони не сиділи, склавши руки. А згодом, коли стало зрозуміло, що чорна хвиля відступила від наших земель, почали повертатися додому.
Таких історій — безліч, і кожна з них варта бути розказаною, але сьогодні ми надаємо слово трьом чернігівкам, які зробили вибір повернутися в рідне місто.
Лариса Падій
Лариса Падій, музикантка, викладачка музики, перебувала в Італії.
— Ми з донькою виїхали з Чернігова в перший день повномасштабного вторгнення. Трохи згодом до рішення вирушити за кордон підштовхнула моя подруга. Було очевидно, що війна – не на тиждень і не на два, тому ми зважилися. Мали контакти отця Віталія, українського священника, який служить в церкві в Генуї, і поїхали шукати прихистку до нього.
Отець Віталій – приклад відданості людям та Богу. Його віра вражає, це людина з іншого світу, неземна. До середини літа комуна прихистила 3000 українців, що втікали від війни. Потік був безперервний, до отця Віталія зверталися вдень і вночі, і він, хоч і був дуже втомлений, допомагав кожному, хто цього потребував. Домігся безкоштовного проїзду для українців у Генуї, залучав кошти, щоб годувати людей гарячими обідами та вечерею та також видавати продуктові набори.
На службах отець Віталій казав: «Я розумію ваш біль, ви приходите такі різні… Хтось розбитий тілесно, хтось у великій скорботі. Але я вас прошу, швидше ставайте автономними. Тільки тоді ви зможете втамувати біль, хвилювання, лють, розпач, роздуми про несправедливість. Тому підключайтесь до роботи в церкві, нам потрібна допомога кожного, бо їдуть тисячі».
І ми включилися всі. Хтось готував, хтось сортував та роздавав одяг. Ми бачили людей з Маріуполя, Ірпеня, Харкова, які втратили все й приїхали в тому, в чому були, коли вийшли зі сховища чи втекли зі зруйнованого дому…. І коли ти їм допомагаєш, вони допомагають тобі. Це лікує, дає психотерапевтичний ефект і ресурс працювати.
Напередодні Великодня нас запитали, хто в чому талановитий і чи можемо ми всі разом влаштувати концерт. Тут спрацював генетичний код: ми всі, з різних областей, як магнітики притягнулися один до одного, згрупувалися навколо місцевого творчого «кістяка». Робили гаївки, робили Обливаний понеділок, організували концерт, зібравши всіх, хто співає чи грає. Звісно, спочатку були сумніви, чи на часі це. Але переважна більшість людей погодилася. І вже на першій репетиції ми на декілька годин неначе випали з реальності, поринувши у творчість: ми забули, з яких причин всі тут опинилися.
Кожного червня в Генуї проходить великий міжнародний мультикультурний фестиваль, тож одразу після Великодня ми почали до нього готуватися. Вирішили, що цього року Україна в Італії покаже все, що вміє. Так, нас намагаються знищити та залякати, нас обстрілюють, але ми не боїмося. Ми не жертви, ми — народ з багатою культурою та історією.
Окрім масштабних проектів, робили невеличкі концерти в маленьких містечках. Ці виступи допомагали підтримувати в італійцях постійну емпатію до українців та виражали нашу вдячність італійському народові.
Також я отримала досвід гри на вулиці. Ми з дівчатами зібрали бенд: вокал, гітара баян, сопілка. Вагалися: чи варто грати й співати лише українське, чи краще чимось розбавити. Але вирішили ризикнути. Почали – й побачили, що людям «заходить». Особливо здивувало, що деякі інструментальні частини вважали італійською музикою. Підходили й питали, з якого регіону Італії ці мелодії. Люди, зачувши музику, завертали з інших вулиць, українці стояли і плакали. Хтось підспівував, а дехто з міських вуличних музик навіть підігравав.
До Чернігова я повернулася в липні. Тоді зменшився потік приїжджих, стало менше емпатійної роботи. А все, тримало за кордоном – відчуття, що ти корисна, яке базувалося на волонтерстві та виступах для людей. Як би добре не було на чужині, але ти відчуваєш себе в гостях. Постійно тягне додому, особливо коли є куди повертатися: будинок стоїть, робота є. З травня у нас відновилися онлайн заняття в музичній школі, і це був такий привіт з дому… Мої учні, яких війна розкидала по всій Україні, познаходили баяни у якихось будинках культури чи школах в населених пунктах, де тимчасово перебували. І це був сигнал для мене.
Вдома виникло бажання долучитися до наближення перемоги, тому ми з дівчатами влітку багато волонтерили. Це заспокоювало й підтримувало. Війна згуртувала нас та навчила дивитися в одному напрямку. Захоплює та тішить відчуття того, якими ростуть наші діти. Діти, з якими ми займаємося в музичній школі, просто неймовірні. Навіть під час війни вони тягнуться до музики, до естетики. Повітряна тривога – не біда. Йдемо в бомбосховище, беремо інструменти, ліхтарики, граємо там. Відключення світла – теж не проблема. Діти звикли до них і це не перешкода. Вони не вередують, вони такі справжні, по-хорошому вперті. Чекаю, коли це покоління виросте Людьми з великої літери: патріотичними, добрими, з розумінням, хто вони. І ми, дорослі, з нашими нитками, якими ми так чи інакше прив’язані до радянського минулого, за них відповідальні. Треба перерізати ці нитки, щоб бути гідними наших дітей.
Оксана Вахіль, засновниця мовної школи “Merry Land”, перебувала в Польщі
— 21 березня селище, в якому ми перебували з родиною з перших днів війни, майже взяли в кільце росіяни. Я знала з розповідей, що робили ці нелюди на окупованих територіях, і материнський інстинкт виявився сильнішим за бажання лишатися вдома. Тому ми зібралися й виїхали останньою можливою дорогою. Маршруту як такого не було: просто тікали, рятувалися. 10 днів пробули у Коршеві Івано-Франківської області, і мені вони далися тяжко. Я бачила, що там нема укриття, розуміла, що тут не зможу працювати та приносити користь.Тому ми з чоловіком вирішили: я з дітьми вирушу за кордон, а він повернеться до батьків на Чернігівщину. Це рішення далося нам важко, ми ніколи до цього не розлучалися. У шлюбі ми вже 15 років.
У Польщі живе моя колега, власниця мережі шкіл англійської Early Stage, з якою ми колись познайомилися на міжнародній конференції для вчителів. Бачилися лише раз, але вона з перших днів війни писала мені, запрошувала приїхати, пропонувала допомогу. Тож ми домовилися, що я з дітьми трохи побуду у неї.
Коли перетнули кордон, вразила неймовірна кількість бажаючих допомогти. Люди біжать до тебе з бутербродами, напоями, засобами гігієни, зі словами співчуття та підтримки… Я ридала від почуттів. Якби на власні очі цього не бачила, то не повірила б, що може бути така масова та щира емпатія.
Уже наступного дня мене знайшли наші чернігівські дівчата, Оксана Колесник і Оля Железняк, які теж виїхали до Польщі і допомагали організовувати Варшавсько Українську школу для біженців з України. Вщколу — це українська школа у Варшаві для учнів 1-11 класів, де навчають українські вчителі, створена за ініціативи KIK-Klub Inteligencji Katolickiej за підтримки Українського Дому у Варшаві та міжнародної організації Save the Children. І дівчата запросили мене долучитися до процесу створення школи.
Я взяла на себе навчальні програми, роботу з педагогами та дітьми. На все в нас було 11 днів. З польскої сторони була зроблена капітальна робота: знайшли приміщення, фінанси. Але не було ані дітей, ані вчителів. Ми отримали 600 заявок від вчителів і за одну добу провели всі співбесіди. Обирали кваліфікованих досвідчених педагогів, які перебували в нормальному психологічному стані. Ми могли прийняти лише 240 учнів, а заявок була просто величезна кількість. Тож вирішили взяти дітей з гарячих точок, хто найбільше постраждав.
Складність була в тому, що ніхто з нас не знав, як працювати з дітьми з травмою. І як працювати, коли ти сам з травмою. Психологиня Юлія Шевченко, яка ще в 2014-му виїхала з Луганська та довгий час працювала саме з травмою Війни, провела нам семінар, де пояснила, на що треба звертати увагу, як правильно працювати з цими учнями. Ми в жодному разі не можемо ставити дітям питання про Війну якщо вони не піднімають її, маємо переводити розмову на якісь побутові речі. Не можна запитувати про стан дитини, поки травма така велика. Запитуючи, ми можемо відкрити рану, а що далі? Ми просто залишаємо дитину з цим болем сам на сам.
Звісно, я ще була дуже розхитана емоційно, було досить важко включитися в роботу в такому психологічному стані. Іноді здавалося, що я впаду й назавтра просто не встану. Але зараз я розумію, що робота мене врятувала, бо дала можливість фокусуватися не на трагедії, а на діях. Коли ти бачиш навколо учнів з понівечених та окупованих міст України, треба не показувати виду, як сильно тобі самій болить, бути енергійною, позитивною. Перший місяць це важко давалося мені. Але з нами працювали Save the Children — відома британська організація, яка займається з дітками з усього світу. Щопятниці нам розповідали, які техніки потрібно використовувати в роботі.
Через два місяці успішної роботи Школі виділили кошти ще на рік, і в цей момент я зрозуміла, що тут свою місію виконала і пора повертатися в Україну. Мені казали: “Чого ти їдеш, у тебе є робота в Польщі, ти можеш забезпечувати дітей і тут допомагати”. Але мене дуже тягнуло додому. Ти знаєш, що ти вдома потрібна, там твоє коріння, рідні люди, твоя до сліз знайома атмосфера, запахи, звуки…
Коли я повернулася, одразу ж пройшла американський онлайн курс з Mindfullness. Усі ми — і дорослі, і діти пережили — травму, пов’язану з війною, і працювати, як раніше, не можна. Якщо вчитель знаходиться в перезбудженому стані й приходить до таких самих дітей, які можуть опанувати себе лише за допомогою дорослого, найменше подразення може викликати бурю у вчителя, яка зашкодить дитині і йому самому. Тож кожного дня перед тим, як виходити до дітей, педагог мусить робити внесок у свій психоемоційний стан. Це дихальні практики передусім, які налаштовують мозок, спеціальні медитиації.
Такожтравма має вийти через тіло. Бо що таке стрес? Це напруга, що живе в нашому тілі, вона стискає мозок, паралізує м’язи, кисню постачається недостатньо, і ми не можемо думати, аналізувати. Тому нам потрібно розслабити тіло, а розслабититіло ми можемо за допомогою впливу на нього. Правильне дихання, спорт, прогулянки, рухливі ігри з дітьми допомагають вивільнити стрес. Тільки кропітка щоденна праця над собою допоможе нам, і, в свою чергу дозволить допомогти дітям, які так сильно потребують цього зараз.
Лілія Сарана, заслужений вчитель України, волонтерка, перебувала у Латвії
— Перший місяць війни я знаходилась у Чернігові. Живу біля Березового гаю, зовсім поруч “Епіцентр”, який розбомбили, і там точилися запеклі бої. Тож донька та зять, які мешкають в Києві, дуже за мене переживали. Моя Ганнуся не спала, ридала, вмовляла мене виїхати до них. Їй вдалося знайти волонтерів через церкву, і ми разом з сусідами евакуювалися 22 березня.
У дітей я прожила більше місяця, після чого вирішила повернутись. Я живу в Чернігові з 1960-го року, тут пройшли дитинство, юність, тут живуть мої друзі, тисячі випускників, бо віддала 50 років життя навчанню молоді як вчитель літератури і мистецтва. Від початку повномасштабної війни мене запрошували до себе друзі з Німеччини, Польщі, Латвії, Словаччини, але я хотіла залишитись вдома. Однак уникнути подорожі за кордон під час війни мені не вдалося, хоч я і не планувала.
Діти добре знають мою подругу по життю з 1964 року — Людмилу Ситник (Крутікову), яка мешкає в Ризі. Вона сама чернігівка, але в 1966-му поїхала до Латвії, закінчила університет і там залишилась. Ми дружимо майже 60 років і постійно спілкуємось. Я була у неї в гостях за ці роки разів 15 і стару Ригу знаю краще, ніж деякі райони Чернігова. І от діти потайки домовилися з Людмилою, купили мені квитки на поїзд до Варшави, а з Варшави — на літак до Риги й презентували їх на День народження. Відмовити я не змогла.
Що мене вразило по-доброму — дочка домовилася з волонтерами в Польщі, які мене зустрічали й супроводжували, й коли летіла до Риги, й коли поверталась до Києва. Впізнавали мене по фото, яке їм відправили заздалегідь. Це було дуже зворушливо.
Перші півтора тижні я провела в Юрмалі біля моря, просто відпочивала у тиші та спокої з подругою. Саме в Юрмалі я дізналась про Товариство українсько-латвійської дружби і телефоном зв’язалась з одним з керівників — Валерієм Олейнічуком. Ми обговорювали допомогу Україні, спілкування продовжується й донині. Латвійський народ, керівництво країни, українська діаспора глибоко пройнялися стражданнями і втратами українців під час цієї жахливої війни. Латвія теж довгий час були окупована совєтами, і ці спогади ще надто свіжі… Я була вражена: на той час невеличка Латвія, що територіально лиш вдвічі більша за Чернігівську область, придбала для України понад сто військових автівок, відправила декілька тисяч окопних свічок, медикаменти, автобуси, гуманітарну допомогу. Низький уклін друзям з Латвії!
В Юрмалі я дізналася про Аспазію — режисерку, драматургиню, поетку і дружину відомого митця — Яна Райніса, побувала в її садибі-музеї в Дубулти. Ця подружня пара культурних діячів, що боролася за національну незалежність Латвії, шанується там так само, як у нас — Леся Українка та Тарас Шевченко. В музеї я зацікавилась книгою, яку в 2007 році в Ризі видав екс-посол України в Латвії Рауль Чілачава — “Трикольорове сонце”, присвячену життю Яна Райніса й Аспазії. Він зібрав в ній їхні вірші, роздуми, афоризми, фото, листи — і вперше переклав українською мовою.
Латвійці з великою повагою ставляться до Шевченка, збираючись біля пам’ятника поету в центральному парку Риги на День його народження, щоб читати вірші. Тож я вирішила, що на знак подяки латвійському народу мушу зробити так, щоб чернігівські учні, студенти, вчителі та бібліотекарі дізнались про їхніх великих митців. Але в мене була тільки одна книга, подарована родиною Крутікових. Тож коли директорка Академічної бібліотеки Латвійського університету Вента Коцере дізналась, що я зацікавилась книгою, вона пообіцяла мені розшукати декілька примірників.
Я вже була в Чернігові, коли пані Вента зателефонувала мені й повідомила: за допомогою Рауля Чілачави вдалося знайти ще три книги. Їх передали до Чернігова й я зробила ряд презентацій “Трикольорового сонця” у міських бібліотеках та в “Інтермеццо”. На них були присутні ті, хто зацікавився ідеєю – вчителі-філологи, викладачі вишів, Інституту післядипломної освіти, бібліотекарі.
Книги, подаровані бібліотекам ім. Коцюбинського, ім. Короленка, Інституту післядипломної освіти, де для вчителів-філологів вже читаються лекції-огляди, а також актору та режисеру Молодіжного театру Олексію Бишу. Приємно, що латвійці дуже відкриті і щиро бажають зблизити наші народи через літературу та мистецтво.
Взагалі бажання літвійців допомогти українцям сформувалось не тому, що ми просили, а тому, що вони зрозуміли: Україна захищає всю Європу і платить страшну ціну за те, щоб європейці жили в мирі та комфорті. Минулого року знайома мені вже 55 років Латвія відкрилася з іншого боку: не тільки море, архітектура та шарм старої Риги, а прекрасний народ, завжди готовий підставити дружнє плече, за що ми, українці, йому дуже вдячні.
Я могла залишитись до кінця війни, але щиро подякувала друзям за гостинність і турботу й за місяць сказала, що повертаюсь додому. Повертатися додому треба, бо ми потрібні своїй країні, а вона — нам. Звісно, у кожного своя історія, але якщо є можливість і бажання бути корисними вдома під час війни, не треба перекладати це на плечі інших. Наші воїни, які сотворили справжнє диво і відстояли обложений Чернігів, незважаючи на перевагу ворога у техніці та живій силі, не чекали, що хтось зробить це за них. Воїни мали шалену мотивацію не допустити орду в рідне місто і захистити свої родини. І вони змогли вберегти нас від окупації і знищення. Тож низько вклоняюсь і дякую воїнам щоразу, коли зустрічаю їх на вулицях Чернігова. Я — волонтерка з 2014 року, і, як і тисячі інших наших волонтерів, намагаюсь допомагати нашим захисникам і буду продовжувати це робити до перемоги, скільки мені стане сил.
Спілкувалася Ольга Мелашенко
* * *
Приєднуйтесь у Viber та Telegram до спільноти «Чернігівський Фонтан», де тільки найактульніші новини та історії нашого міста.
[ad_2]
Источник: 0462.ua