«Його немає ані серед живих, ані серед мертвих». Історія обстрілу «Десни», в якому «зникли» 68 військових

31-річного Андрія Лук’янчука з Житомирщини мобілізували на самому початку великої війни. Наступного дня він прийшов у військкомат, а ще за кілька, попри дитину з інвалідністю, вже був у лавах Збройних сил України.

Чоловіка відправили у навчальний центр «Десна», де колись Андрій проходив строкову службу.

Вранці 17 травня 2022 року родина військового, як і сотень його побратимів, побачила у новинах, що ворог ракетами атакував селище Десна.

«Попередньо в нас є загиблі й багато поранених», – звітував очільник обласної військової адміністрації В’ячеслав Чаус.

Згодом Володимир Зеленський небагатослівно повідомив: під завалами в Десні знайшли 87 загиблих.

Ці цифри несповна розкривають трагедію того дня. І далеко не лише тому, що дані про втрати українських військ є таємними.

Тіло Андрія Лук’янчука не знайшли. Його визнали «зниклим безвісти» після нищівного обстрілу казарм росіянами. Його родина залишилась майже сам на сам із цією трагедією та боротьбою за пам’ять про військових.

Відсутність довідки про смерть – це не лише юридичні проволоки, наприклад, зі спадщиною і неможливість отримати виплати. А й невідомість та невизначеність, у якій живуть родичі, не маючи можливості прийняти смерть і поховати близьку людину.

«Українська правда» дізналася, що військових, яких тоді назвали «зниклими», було щонайменше сім десятків. Дехто залишається в цьому статусі й досі. Тим часом у діях командування військової частини службова перевірка побачила порушення, які замовчали і від рідних, і від суспільства.

«Ми не знаємо, кого поховали.» Як 68 військових «зникли» у «Десні»

«Тиждень ми дзвонили до рятувальників, які розбирали завали. Відповідь була одна: його немає ані серед 200-х, ані серед 300-х, він вважається безвісти зниклим», – пригадує Вікторія Поліщук, сестра Лук’янчука.

Таку ж хронологію описує й інша жінка, яка розмовляла з УП на умовах анонімності. Того дня вона шукала в Десні свого чоловіка.

За її спогадами, приблизно за 4-5 днів розбори руїн завершились:

«Мені сказали, що його нема ані серед живих, ані серед мертвих, ані серед поранених».

Родина Лук’янчука намагалася шукати його в госпіталях. Але, сестра каже, їх туди не пускали, пояснюючи, що всі, кого привезли лікувати, вже впізнані:

«Я подзвонила до заступника командира «Десни». Він мені сказав: «А що ти хочеш від мене почути? Він випарився». Я йому кажу: «Вам дозволяє совість таке говорити?».

Андрій Лук’янчук, Фото зі сторінки його сестри Вікторії

Більше військова частина з родиною не контактувала. Їй, як і всім іншим, запропонували здати ДНК і чекати, коли слідчі знайдуть рештки тіл.

«Там прилетіло в скупчення людей. В епіцентрі прильоту людей розірвало на атоми», – пояснює співрозмовник УП у правоохоронних органах.

Саме це – відсутність тіл – і стало причиною, чому чимало військових отримали статус «зниклих».

Зруйновані казарми в «Десні», Фото зі сторінки Вікторії Поліщук, сестри загиблого під час обстрілу

Юристи пояснюють: без тіла встановити загибель важче, але можливо. Для цього можна використовувати свідчення про перебування загиблого на певних бойових позиціях: рапорти побратимів, результати службового розслідування, накази командирів, журнали ведення бойових дій тощо.

«Зазвичай такими питаннями опікується військова частина, однак близькі загиблого можуть самостійно ініціювати цей процес», – каже адвокат PwC Legal Україна Андрій Панчишин, який супроводжував подібні справи.

Родичі тих, хто вважається зниклим безвісти, мають щомісяця отримувати їхню зарплату. За словами рідних з «Десни» такі виплати їм надходили, але іноді із затримками в кілька місяців.

Втім найважчою залишалась невідомість, в якій вони жили. Через відсутність відповідей на їхні запитання за місяці після трагедії родичі об’єднались у пошуках своїх близьких, створили чат і частково підтримують контакт донині.

«Ніхто з людей у тій групі свого родича живим не знайшов», – розказує Вікторія Поліщук.

За даними УП, внаслідок обстрілу «Десни» офіційно 63 людини було визнано загиблими, 39 – пораненими і 68 – зникло безвісти.

Приблизно таку ж цифру – щонайменше 66 зниклих у «Десні» – УП нарахувала в публічних джерелах: оголошеннях у мережі про пошук, неофіційних списках зниклих безвісти й у даних судового реєстру.

Родина Лук’янчука у серпні 2022 отримала звістку: слідчі знайшли збіг їхнього ДНК з двома фрагментами тіла. Офіційних паперів родичі чекали аж до березня 2023:

«Нам подзвонили і сказали: їдьте забирати, там дві ноги від коліна до п’ятки».

Родичі підписали папери, що забирають останки. Вже після цього їх привели в морг, де винесли лише закритий ящик 10 на 15 сантиметрів.

«Сказали: хочете – забирайте, не хочете – ми викидаємо. Мама відповіла: «Мій це син, чи не мій, я не залишу його тут, я заберу його і поховаю»», – каже Вікторія.

Вона додає: «Ми по сьогоднішній день не знаємо, кого поховали».

Що всередині того ящика, родичам не показали. Результати збігу ДНК, за словами сестри, навіть не вказані у відсотках.

Та враховуючи, що родина вже підписала папери, Андрій Лук’янчук тепер вважається загиблим.

Обстріл Десни, ФОТО: СУСПІЛЬНЕ

За рік після трагедії деякі родини почали самостійно отримувати для своїх рідних статус загиблих. Вони пішли в суди, апелюючи до того, що вже рік про їхнього чоловіка чи сина немає жодних даних.

«Така практика не є розповсюдженою, однак, на жаль, судових рішень про встановлення факту смерті стає все більше», – каже адвокат Панчишин.

Юрист уточнює: така процедура, тобто суд, ніяк не змінює право родичів померлих захисників на виплати і пільги.

Тобто родини загиблих у «Десні» мають право отримати законну компенсацію. Оскільки вони полягли не безпосередньо в боях, то ці виплати для них мають становити приблизно 1,3 мільйона гривень.

За підрахунками УП, уже близько 20 родин з «Десни» через суд визнали своїх близьких-військових загиблими. Вони хотіли поставити крапку в невідомості завдовжки в рік і нарешті поховати свого захисника.

У більшості випадків суди одразу стають на бік родичів. Але були й інші поодинокі випадки. Наприклад, суддя Тетяна Дубас на Київщині відмовила дружині полеглого, бо та, мовляв, надала замало доказів смерті.

Та за більше ніж рік після трагедії далеко не всі родини готові підписатись під словом «померлий».

«Коли пройшло вже більше ніж пів року, мене з частини питали: а ви через суд будете закривати? Ні, немає тіла – немає суду, – каже жінка, в якої в «Десні» служив чоловік. – Якби мені запропонували визнати його загиблим, я би не погодилась. Я сподіваюсь його ще знайти».

Її мотив, схоже, не лише в безмежній вірі та сподіваннях. А й у недовірі. За понад рік влада не знайшла часу, щоб відверто поспілкуватись з родинами.

Ті, хто розказував свою історію УП, скаржаться: з ними не говорить командування частини, правоохоронні органи, які розслідують трагедію, ніхто не знайомив їх із матеріалами службового розслідування.

Така тиша, по-перше, породила чимало сумнівів і підозр у рідних.

А по-друге, як встановила УП, вона може свідчити про спробу замовчати службові порушення в «Десні».

Чи є відповідальні за трагедію в «Десні»?

Немає сумніву, що вину за смерть українських військових у «Десні» несе Росія.

Та одне з важливих питань, яке ставлять родичі зниклих безвісти – чи не було порушень з боку українського командування, через які трагедія отримала настільки масштабні наслідки.

Зокрема, офіційно родичам кажуть, що в публічно відомих казармах «Десни», які, вочевидь, рано чи пізно мали стати ціллю противника, було 250 осіб. Та родини переказують чутки від вцілілих побратимів про 2 тисячі військових, які були заселені на момент трагедії.

Військові частини завжди проводять службові розслідування, встановлюючи обставини загибелі захисників.

З власних джерел у правоохоронних органах «Українська правда» дізналася, що розслідування у «Десні» справді встановило порушення.

Зокрема, йдеться про недотримання вимог розосередження особового складу для його збереження, а також порушення Порядку організації бойового чергування.

У висновку службове розслідування покладає відповідальність на трьох людей: очільника «Десни», його заступника – начальника штабу та оперативного чергового.

Ці результати військова частина мала надіслати в правоохоронні органи, а ті, своєю чергою, розпочати офіційне слідство.

Наразі Служба безпеки веде справу за подіями 17 травня 2022 року. Однак це розслідування стосується самого факту російської атаки на «Десну». Справа відкрита за статтями про «умисні дії з метою зміни меж України» і «вбивство».

Джерела УП кажуть, що СБУ відпрацьовує, зокрема, ймовірних коригувальників удару.

Можливі ж службові порушення мали стати предметом вивчення для Державного бюро розслідувань. Однак ДБР відповіло, що справи щодо «Десни» не веде. Неофіційно в бюро додають, що нібито не отримали висновки частини.

«Українська правда» зверталась по коментар до Сухопутних військ, яким підпорядковується «Десна». Ми запитували як про причини, з яких значну кількість людей визнали «зниклими безвісти», так і про те, чи був хтось притягнутий до відповідальності.

Протягом тижня редакція не отримала відповідь. Ми опублікуємо позицію, щойно військові її надішлють.

* * *

– Я правильно розумію, що насамперед ви зараз чекаєте від військового керівництва, аби з вами чесно поговорили? – питаємо дружину одного зі зниклих безвісти захисників.

– Так. Але, я знаю, що ніхто нічого не скаже.

Саме так, коли влада не знаходить сміливості говорити з людьми, вони починають жити недовірою, постійними сумнівами та теоріями зради. А надто коли це люди, яких охоплює розпач і відчуття самотності в їхньому горі.

Чи могла трагедія в «Десні» бути проявом безвідповідальності командування? Так. Як і проявом замалого досвіду керування військом в умовах великої війни, до яких ніхто не міг бути готовий на 100%.

Єдине, що можна говорити однозначно: відповіді на ці питання суспільство чи принаймні родичі загиблих не мають місяцями шукати самотужки.

Рідні полеглих воїнів заслужили на те, щоб їм не брехали про знайдені частини тіла. Щоб їх не змушували самотужки йти в суди і занурюватись у бюрократію для того, щоб отримати свідоцтво про смерть.

Говорити правду людям у горі – це потребує сміливості, сил і емпатії. Але саме для того й існують здатні брати на себе відповідальність керівники: у військовій частині, правоохоронних органах і державі.

Соня Лукашова, Українська Правда