108 днів у полоні вагнерівців. «Росіяни змушували нас вантажити боєприпаси та бити один одного»

11 жовтня з полону повернулися 32 українських військовослужбовців. Серед звільнених – 22-річний Олександр Макаревич з Чернігівщини, який служить у 72-й окремій механізованій бригаді імені Чорних Запорожців від вересня 2021 року. Він зник безвісти 26 червня цього року під Бахмутом Донецької області. До 10 жовтня родина нічого про нього не знала, пишуть «ТЕКСТИ».

— 10 жовтня ввечері зайшов начальник тюрми і повідомив, що всі з нашої камери вранці їдуть додому, – розповідає Олександр. – Обмін відбувся в Бахмуті, на мінному полі. Півтора кілометра йшли пішки прямою дорогою. Нас було 32 осіб. Один поранений. 33-го несли з собою, загиблого. З українського боку нам назустріч ішли четверо росіян. Чув, начебто один з них льотчик. В Україні нам відразу дали смартфони з сімками, пакети з їжею, рюкзаки з одягом і засобами гігієни.

— Як і де ви потрапили в полон?

— За 600 м від нашої позиції був ворог. 17 червня наші хлопці поряд з позиціями збили ворожу СУшку (СУ-25, літак-винищувач. — Авт.) з переносного зенітного-ракетного комплексу «Ігла». Пілот зміг катапультуватися, його взяли в полон. Щоб помститися й повернути свого льотчика, майора, росіяни почали брати наші позиції в коло.

26 червня на світанку нас узяли в полон біля села Клинове (Бахмутської громади Донецької області). Я змінився після чергування, тільки-но ліг спати. Коли засинав, то почув постріли біля нашої позиції. Зав’язався бій. Розплющую очі, а мій товариш розмовляє з бородатим чоловіком. Зовні схожим на чеченця, одягненим у піксель (форма військовослужбовців Збройних сил України. — Авт.). Той спрямував автомат на мого товариша. Ми зайняли цю позицію лише за день до того й не встигли перезнайомитися з хлопцями з сусідніх місць. Товариш питає: «Ти що робиш? Я свій». Чоловік відповів: «Наоборот, я не свой. Ты что, не понял, кто мы такие?». Я відразу зрозумів, хто вони. Повертаюся, щоб схопити автомат, а позаду мене вже двоє бурятів стоять і дула націлили. Кажуть: «Хочешь жить — не дергайся! Делай, что я тебе говорю и будешь жить!» Роззирнувся навколо, а їх утричі більше. Кілька чоловіків були в нашій формі, усі інші в російській. Казахи, буряти, чеченці.

«Наоборот, я не свой. Ты что, не понял, кто мы такие?»

Того дня росіяни зайшли на нашу й сусідню позиції. У нас чотирьох убили. Сімом вдалося вижити. Ще одну позицію росіянам не вдалося захопити, хлопці відбилися. Бородатий чеченець узяв наших двох військових з позивними «Латро» і «Сказочнік» і повів їх туди під прицілом. Хотів узяти хитрістю і використати їх як живий щит. Кричав: «Не стріляйте, ми свої!». Наші хлопці, якими прикривалися, на жаль, загинули. Росіяни повернулися дуже злі, що нікого не захопили. Не знали, скільки там людей і яка техніка. Серед росіян було багато 300-х (поранених) і 200-х (загиблих). Почали зганяти злість, били нас автоматами й ногами. За кілька годин росіяни вдруге спробували захопити ту позицію і вдруге зазнали поразки.

Нас поставили на коліна, у коло. Забрали телефони й документи. Міцно зв’язали руки між собою. Очі нам не закривали. Усіх полонених повели на той бік. Ми йшли бліндажами, несли їхніх 200-х і 300-х. Серед наших теж двоє було поранених — один в руку, один в ногу. Дорогою наших били сильно. Одного забили до смерті.

Дорогою наших били сильно. Одного забили до смерті

Привезли на машині в їхній штаб. Допитували. Били саперною лопатою по п’ятій точці. Змушували нас бити так один одного. Павла Тупчія, мого товариша, застрелили. Під’їхав Урал, ми туди завантажили його тіло.

Нас на машині перевезли в Первомайськ Луганської області. Залишили на території взуттєвої фабрики «Салама». Там уже базувалися ПВК «Вагнер» (приватна воєнна компанія, російська військова структура, яку комплектують найманцями, створена у 2013 році. — Авт.). А в підвалах сиділи полонені.

Нашу форму попросили зняти. Дали свою. А форму ЗСУ забрали, щоб використовувати для диверсійно-розвідувальних груп.

— Вагнерівці знущалися?

— Майже не били. Але якщо ти працюєш і їх слухаєш. Катували лише азовців і айдарівців. Бо їх лякали, що ті сильні й могутні. Як я зрозумів, у вагнерівців дисципліна в усьому. У камери саджають не тільки військових ЗСУ, своїх також. Категорично заборонено вживати алкоголь і наркотики, карають за дезертирство. Коли на фронті наші почали добре гатити й наступати, росіяни почали пити й утікати. Камери швидко ними наповнювалися. Дезертирів били й катували. А нас забирали прибирати цю «юшку». Розмовляли лише російською. Вагнерівці зовсім не визнають української мови, культури і країни України як такої.

Лікування ми отримували нормальне. Були навіть антибіотики, кому потрібно.

У камері на 13 м кв. було до 20 чоловіків. Спали, хто на бетонній підлозі, хто на піддонах. Волого, пліснява, зі стелі капає. Стелили картонні коробки. У деяких камерах були стелажі. Перша камера була найкраща. Тепла, працював вентилятор. Були матраци й ковдри. З чайником, розеткою, книжками. Тут жили ті, хто першочергово йшли на обмін.

Годували регулярно, але дуже мало. Один денний сухпайок на трьох. У середньому на день на одного виходило 50 г галет і одна 250-грамова банка консерви. Якась каша з м’ясом або квасоля, або горох. Кому що попаде.

Води давали по-різному. Спочатку по літру на день на кожного. З часом людей у камері збільшувалося, а води давали ту саму кількість. Було й по пів літра на людину в день. До полону важив 54 кг. Після повернення ще не зважувався. Думаю, схуд.

— Як вирішували, хто йде на обмін?

— Вагнерівці заохочували тих, хто не відмовлявся працювати. «Есть работа за дополнительные плюшки. Кто будет работать, тот будет первым в списках на обмен», — казали вони. Також за роботу давали з сухпайків пакетик повидла, маленьку шоколадку чи паштет.

Одного дня до нас підійшов російський командир і запитав, чи всі хочуть працювати. Сказав, що робота неважка: розвантажувати й завантажувати. Усі погодилися. Приїхали ми на завод, здається, в Алчевськ. І побачили, що вони там зберігають боєприпаси. Під дулом автоматів нам довелося їх вантажити в машини, які їхали на передову. Щодня вантажили боєприпасами 15-20 Уралів.

Щодня вантажили боєприпасами 15-20 Уралів

Коли ця робота скінчилася, мили машини, прибирали поверхи, виносили туалети з камер. Оскільки жили на території взуттєвої фабрики, там залишився склад шматків шкіри. Росіяни змушували нас шити їм чохли на телефони, браслети, брелоки й інше.

Тих, хто відмовлявся працювати, переселяли в камеру з найгіршими умовами та били. На обмін разом зі мною потрапила вся перша камера і ті, хто провів у полоні понад три місяці.

— Чи вдавалося хоч трохи дізнатися новин?

— Подзвонити додому чи передати звістку про себе не дозволяли. Але в днях ми не губилися. З дощечок виколупали гвіздок і ним на стіні малювали календар. У покращеній камері вже був календар. Точніше, печатка у вигляді дати. Крутили цифри й штампували на картоні дату.

Періодично вагнерівці переконували нас, що взяли під контроль певний населений пункт. Наприклад, що взяли Бахмут. Через місяць сказали, що відбувся референдум і Запоріжжя приєднали до Росії. Останні новини ми старалися дізнаватися в нових полонених. Знали, що Бахмут і Запоріжжя наше.

Після реабілітації та 10-денної відпустки Олександр планує повертатися на службу. Його дівчині Світлані доведеться знову чекати і хвилюватися. “Я не з тих, хто ховатиметься в тилу”, – каже він.

«Ми нічого не знали до 10 жовтня»

Поверненням воїна додому займалася місцева юристка Олена Добровольська.

— Сашко мені як другий син, – каже вона. — Вони виросли разом і досі найкращі друзі. Першому після полону він сину й подзвонив. Батьки в Олександра глухонімі, тому пошуком займалася я. Щодня, щогодини передивлялася російські сайти й соціальні мережі, де публікують фото і документи військовополонених. Намагалася відшукати хоч якусь інформацію про Сашка. Але не було жодного сліду. Вважали безвісти зниклим. Лише 10 жовтня мені надійшов лист, де повідомили, що він у полоні. А за кілька годин стало відомо, що він уже їде додому.

— Чи передбачено виплати родинам полонених військовослужбовців?

— Так. Родина має отримувати грошове забезпечення (заробітну плату. — Авт.) військового, доки його вважають безвісти зниклим чи полоненим. Треба написати заяву на виплату й додати необхідні документи.

Змушувати військовополонених вантажити боєприпаси – воєнний злочин

— Залучення українських військовополонених до відправлення на фронт боєприпасів, якими знищуватимуть їхніх побратимів – це порушення Женевської конвенції про поводження з військовополоненими, — коментує чернігівський адвокат Микола Торбєєв.

Власне, це далеко не поодинокий приклад, коли російські збройні формування порушують цю конвенцію: катують військовополонених, дають недостатньо води і їжі, утримують у жахливих умовах, знущаються, змушують до робіт, безпосередньо пов’язаних з військовим забезпеченням чи/або організацією військової підтримки збройної агресії проти самої України.

Відповідальним за дотримання прав військовополонених є не безпосередній військовий підрозділ, у якому перебуває військовополонений, а країна (сторона у війні), яка захопила в полон військовослужбовця.

Конвенція допускає можливість залучати військовополонених до окремих видів робіт, зокрема транспортування чи навантаження матеріальних запасів, які не мають воєнного характеру або призначення.

Ольга Самсоненко