Переїзди самі по собі виснажують. А якщо мова йде про людину, яка не ходить, яка пережила важку операцію або просто дуже слабка — то це вже не просто дорога. Це подія, до якої треба готуватись як до складної логістичної місії.
Починається все, зазвичай, із дзвінка. «У нас лежачий хворий. Треба перевезти з Києва до Львова. Що потрібно знати?» — питає схвильований голос. І ось тут важливо не поспішати, а все детально проговорити. Бо перевезення лежачих хворих на великі відстані — це не таксі і не побутове питання. Це — серйозна операція з медичним супроводом.
Перше, що слід з’ясувати: який стан пацієнта? Чи потрібен кисень? Які ліки приймає? Чи є ризики під час поїздки? Багато хто соромиться цих запитань або вважає їх зайвими. Але без чіткого розуміння стану — нікуди. Буває, що люди не повідомляють про катетер чи про виразки на шкірі — а це дуже важливо для правильної посадки, фіксації та знеболення в дорозі.
Другий момент — сам маршрут. Не всі дороги однакові. Іноді краще проїхати трохи довше, але рівніше, без ям. Водій має знати, де зупинитись у разі потреби, де підлити пальне, де можна вийти з машини при загостренні. У нашій практиці було все — від зупинок у лісі з підключенням до крапельниці до раптових викликів медиків у дорозі.
Третє — це речі. І тут не йдеться лише про ковдру й подушку. Має бути термос з чаєм або водою, базовий набір ліків, пелюшки, вологі серветки, запасні катетери (якщо є), документи, які підтверджують стан пацієнта. А ще — телефон заряджений. Бо зв’язок у дорозі — це безпека.
До речі, транспортування хворих часто ламається на дрібницях. Буквально: не сказали, що у під’їзді вузькі двері, і носилки не проходять. Не уточнили, що будинок без ліфта, і треба четверо людей для виносу. Не попередили, що у пацієнта — клаустрофобія, і потрібен відкритий тип авто. Усі ці речі здаються другорядними до того моменту, поки не виявляється, що саме вони — ключові.
Підготовка — це ще й моральний стан. Людина має розуміти, що з нею буде, куди везуть, хто поруч. Якщо пацієнт у свідомості — важливо поговорити. Посміхнутись. Розповісти про маршрут. Це не дрібниця. Це — підтримка.
І найголовніше — вибір екіпажу. Важливо, щоб це були не просто “люди з машиною”. Це має бути команда з медичним досвідом, розумінням ризиків і бажанням допомогти. Бо перевезення лежачих хворих — це відповідальність. Іноді — за життя.
Ми якось везли бабусю з Хмельницького до Києва — 8 годин. Дорога була складна, але вона весь час посміхалась, тримала за руку онуку й казала: “Я не думала, що це буде так спокійно”. І саме ці слова — головне мірило нашої роботи.
Тому якщо вам потрібно перевезти когось важливого, особливо на велику відстань — не відкладайте. Готуйтеся. Питайте. Розповідайте. І обирайте серцем. Бо це не просто дорога — це шлях до турботи.