[ad_1]
24 лютого війна нахабно вдерлася до наших домівок. Вже того ж дня неподалік Чернігова почалися бої. Першими зустріли ворога зі зброєю в руках наші захисники, за що їм безмежна дяка і пошана. Відтепер у кожного з них є своя історія. Валерій з першого дня вторгнення боронив наше місто від загарбників. Він поділився з нами своєю історією та переживаннями.
− Де вас застала звістка про війну, пригадайте той день? Що відчували, що робили?
− Війна у нас розпочалася в 2014 році. І з того часу ми вже готувалися до тих подій, які можуть бути. А якщо взяти безпосередньо ці дні, то як і всіх, війна застала вдома. Прокинулись від того, що радіо почало працювати о 4 ранку. Відразу я зрозумів, що це війна, я сповістив своїх рідних і сповістив підлеглих, що ми будемо збиратись. І об 11:00 ми вже були сформовані під моїм командуванням, отримали зброю і відправилися на позицію.
− Чи була паніка чи хвилювання? Чи були якісь проблеми?
− До цього ми проходили підготовку. Кожен знав своє місце в строю, свою спеціальність. Можливо технічні були проблеми, заправити машину, і з зв′язком були проблеми. Десь забули комплектацію своїх речей, свою амуніцію, але то не страшно.
− Розкажіть про оборону Чернігова? Ваші відчуття, переживання, що думали? Як наші захисники відстояли місто?
− Перше, що мене здивувало тоді, коли було оголошено по Чернігову отримувати зброю, і я навіть не сподівався, що така кількість людей прийде. І дійсно, була лавина людей та волонтерів, які привозили допомогу, харчі та теплі речі. Тоді швидко формувалися команди та вивозились на позиції. Це було у перші дні війни. Найбільше запам’яталось обличчя людей, запам’яталось, коли жінка близько 40 років привела своїх дітей. Вони отримали зброю і стали до строю. І коли я проїхався по Чернігову і подивився ту кількість барикад, яку було збудовано на Рокосовського, в центрі, коли люди виносили ці шини, майно. У кожному дворі були окопи. Чернігів готувався до оборони, до вуличних боїв.
− Чи достатньо було військових для оборони Чернігова? Чи не було браку техніки на початку війни?
− На той момент було роздано все, що є, вся зброя. Засоби протитанкові дуже швидко з’явилися. Уже на третій день війни ми мали засоби, які могли чітко вражати танки ворога.
− На початку війни Чернігів готувався до вуличних боїв? Чи були переживання з приводу того, що ворог може зайти у місто?
− Ми звісно переживали, але коли ти знаєш, що робити, то це все відходить на задній план. Коли ти знаєш, що це буде перша лінія оборони, ми готові були відходити на ті позиції, які вже були облаштовані, і поступово рухатись від оборони до оборони, то ми прекрасно знали, що місто просто неможливо було взяти. Його можна було тільки зруйнувати, як Маріуполь. Але взяти його фізично на той час просто було неможливо.
− Коли і де були найтяжчі бої? Розкажіть про них.
− Пам’ятаєте, коли московські війська висунили ультиматум, щоб здали Чернігів за три дні? Чернігів обстрілювався з 6 ранку до 6 вечора, все місто палало і горіло. Тоді психологічно було важко, коли скидалися півтоні бомби на наші навчальні заклади, коли було зруйновано центр міста. Було страшно навіть не за себе, а за своїх рідних.
− Чи було розуміння того, що Чернігів точно вистоїть?
− По тих подіях, які ми бачили, як була зорганізована оборона, я був впевнений. Найважчою ділянкою був район Олександрівки, але Чернігів дуже важко було взяти. Він був історично збудований так, що до нього легких підходів немає, а враховуючи кількість наших оборонців, це просто було неможливо. Ми тільки допускали, що вони дійдуть до окраїн і на цьому зупиняться. Чернігів сильне місто. І коли підірвали автомобільний міст, навіть тоді була впевненість, що Чернігів все одно вистоїть до кінця. І дійсно, це місто героїв! Багато людей зараз переживають, що є якась загроза нового нападу, та я вам скажу, не переживайте, ми достатньо озброєні, щоб дати відсіч.
− Чим ви особисто відзначились у тих боях? Чим пишаєтесь? Що запам‘яталося найбільше?
− Я отримував державну нагороду, відзначились організацією своєю. Потрібно було зорганізувати протидію агресору, опанувати нове озброєння, нову техніку. Цікавою була історія, коли після активної фази боїв, коли масово почали вони тікати з території області, то нашими уже новітніми засобами нам вдалось знайти «потіряшок», як ми їх називаємо, 12 чоловік, які хотіли переправитись через річку Десну. Ми їх взяли в полон. Було цікаво подивитись на їхній психологічний стан, як вони виглядали. Це була армія просто якихось голодранців, нервово виснажених людей, які були голодними і просто тікали, бо не знали, що тут роблять.
− Чому ми сильніші за росіян, чому ми їх переможемо?
− Ми сильні своїм духом. Я колись говорив, що якщо українець візьме в руки зброю і згадає генетично, що ми тисячу років воювали з цим агресором, що завжди прикидався братнім народом, а по суті це найбільший агресор і ворог для України, то ми будемо непохитні і здолаємо усе. Зараз ми бачимо, як Україна обороняється, як проходять бої з такою армією, про яку казали, що вона друга армія світу. Ніяка вона не друга армія, безтолкова абсолютно. Коли трупами закидалися у другій світовій війні, по десятку тисяч людей помирали у боях. Зараз ми бачимо, що нічого не змінилось. Те саме ставлення до своїх солдатів, до тактики боїв, і я думаю, що ми переможемо, і Україна буде Європейською державою, а Чернігів буде ще ліпшим і красивішим.
− Щоб ви побажали своїм побратимам і всім військовим, які зараз захищають нашу землю?
− Я побажав би військової наснаги, бути впевненим в собі, запевняти своїх близьких у непохитності. І основне – це перемога, яка буде обов’язково.
− І наостанок, продовжіть фразу: Чернігів – місто герой, тому що…
− Чернігів – місто герой, бо ми не переможні!
[ad_2]
Источник: 0462.ua