Олена Кияшко: «Він заходить і каже: «Україна незалежна!»

24 серпня 1991 року Верховна Рада України ухвалила Акт проголошення незалежності України. Після цього історія нашої батьківщини пішла іншим, самостійним шляхом. Цьогоріч від тієї дати виповнюється вже 30 років. Нині часто можна почути, що незалежність, так би мовити, звалилася українцям на голову сама і що все могло б скластися інакше, як би не якісь деталі або дрібниці. Однак це не зовсім правда. Їй передували різноманітні перипетії та зрушення, зупинити які було практично неможливо. А що відбувалося безпосередньо у Чернігові та які події передували прийняттю Акта?

Своїми спогадами з нами поділилася журналістка Олена Кияшко. У серпні 1991 року вона працювала в газеті «Чернігівські відомості», а перед цим – у «Деснянській правді».

«Навіть шмат докторської ковбаси здавався хтозна-чим»

– На всеукраїнському рівні дуже добре відомі події так званої «ковбасної революції». Її прийнято вважати своєрідною передумовою того, що сталося згодом, у 1991 році. Чому відбулися ті події? Які настрої були тоді в людей?

– Свідком самої «ковбасної революції» я не була, бо в той час знаходилася за межами Чернігова, а коли повернулася, то події вже вирували біля обкому партії (сучасне приміщення обласної ради. – Прим. ред.). Але передумови того, що сталося, зрозумілі. Товарів першої необхідності, зокрема харчів, катастрофічно не вистачало. Щоб купити якесь м’ясо, на базар потрібно було йти вже о п’ятій ранку. Так само і з м’ясом, і з ковбасою. У ті часи ми їздили в Гомельський цирк. Профспілка оплачувала квитки й автобус. Але по дорозі зупинялися у Нових Біличах. Там був світлофор, і поки білоруси терпляче чекали зеленого світла, ми всі прямо через дорогу бігли купляти різні товари. А вслід чули: «Черниговцы понаехали. Сейчас будут колбасу скупать».

Складно було купити і масло. Наприклад, якраз незадовго до Нового року мені в такій черзі відірвали рукав шуби. Так сталося, бо до магазину набилося стільки людей, що не можна було ні зайти, ні вийти. Я вже зрозуміла, що ніякого масла там не куплю, і якийсь молодий чоловік сказав, що витягне мене за руку.

Людей така ситуація дратувала, тому наступні події стали лише каталізатором суспільних настроїв. «Ковбасна революція» почалася на Різдво. Люди його святкували. А продуктів було не дістати. Тим паче що це відбулося в районі тогочасних новобудов, де мешкало багато людей із довколишніх сіл. Думаю, що і молодь була вже трошки «насвяткованою».

Але стався прецедент. Якби це була звичайна аварія, то ніхто б на неї не звернув увагу. Але зіштовхнулася машина працівника облвиконкому (сучасний аналог облдержадміністрації. – Прим. ред.) і прапорщика з льотного училища, який виявився дуже наполегливим і не став брати на себе провину, як від нього одразу почали вимагати. Плюс хамська поведінка того працівника та водія. Зрештою, і від того б нічого не було – але відкрився багажник. Що люди там побачили – про це вже легенди ходять. Однак навіть шмат докторської ковбаси тоді здавався хтозна-чим.

– Ви на той час взагалі бачили хоча б подібні акції протесту чи мітинги?

– Такої масовості я в житті ніколи не бачила. Тоді, як журналіст «Деснянської правди», була в натовпі і, чесно кажучи, хоча й не з лякливих, коли доводилося виступати з мікрофоном, але не уявляю, як було тим, хто тоді брав слово, якби сама підійшла до того мікрофона і виступила.

Багато хто, розповідаючи про ті події, забувають суттєву деталь: протести дуже швидко очолили опозиційні сили – ті, кого називали демократами, неформалами або поширено в той час у протилежному таборі – «дерьмократами».

Частина з них тоді балотувалася в депутати, тож мала недоторканність. Їм фактично нічого не могли зробити. Тому вони діяли достатньо рішуче.

– А яка саме опозиційна політична сила отримала, так би мовити, дивіденди після протестів?

– Взагалі, після подій «ковбасної революції» популярність «РУХу» серед чернігівців значно зросла. Пам’ятаю, що ходила по роботі в різноманітні інстанції і чула, як люди лаялися з кимось з чиновників: «Якщо ви нам не хочете допомагати, то ми підемо в «РУХ». І приходили. Але тому що у когось води не було, у когось ліфт не працював. Бо сприймали, що коли «РУХ» для народу, то, значить, може вирішити все і має дбати про кожного.

«Бобік здох»

– В Акті проголошення незалежності згадується, що він проголошується «виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла була над Україною в зв’язку з державним переворотом в СРСР 19 серпня 1991 року»… Мається на увазі так зване ДКНС, або ГКЧП російською. Як його зустріли в Чернігові?

– Тоді я вже працювала в «Чернігівських відомостях». Пам’ятаю як тепер. 19 серпня 30 років тому. Десь шоста ранку. Мені телефонує Владислав Савенок. Голос напружений: «У країні переворот. Горбачов, сказали, хворий – невідомо, чи живий. Владу взяв ГКЧП. Умикай радіо. Поговоримо на роботі». Думаю, треба комусь подзвонити. Перший, хто прийшов у голову, – редактор самвидавівської газети «Громада», в яку я також дописувала, – Віталій Москаленко. Розповідаю йому, а він, абсолютно сонний, кричить щось по типу «Сама дура, и шутки дурацкие (він був російськомовний у побуті). Какой переворот?». Я розізлилася і сказала: «Дивися, щоб тебе в ліжку не заарештували». Хвилин, може, через п’ять передзвонив: «И правда, переворот. Надо что-то делать».

На роботі я та Владислав Савенок сиділи та слухали «Радіо Свобода» по транзистору. Ведучий розповідав про переворот, про те, що це надовго і буде терор. Переляк абсолютний. Тут широко відкриваються двері, заходить Василь Чепурний і кричить: «Хай живе КПРС, яка влаштовує переворот!» Він любив мене підколювати. Справа в тому, що я була в КПРС, але на той момент членом партії себе уже не вважала, адже близько півроку чи більше не сплачувала внески. За статутом партії було так, що, коли не платиш три місяці, тебе виганяють. Але демаршу ніякого не було, нікуди мене не викликали, хоча по статуту членство я вже втратила.

Я кажу: «Василь Федорович, ви якось вже обережніше. Справа серйозна». А він: «Та все одно – Бобік здох». І оцю його фразу я згадую й донині.

«Заходжу на радіо, а там хлопці з автоматами»

– Що відбувалося в Чернігові після звістки про путч?

– Якщо казати про настрої, то все-таки це був переляк. Причому, згадуючи ті часи, я не можу зрозуміти, чому ми так боялися. Ми обговорювали це із Сергієм Бутком і дійшли висновку, що страх з’явився тому, що ми лише незадовго до цього вийшли із того страху. І ми добре пам’ятали, що було.

Це зараз люди почали легковажно ставитися до політичних свобод, можемо собі дозволити голосувати «по приколу» на восьмому році війни. Тоді все було інакше.

Напруга почала спадати, коли ввечері показали ГКЧП та Янаєва, у якого з переляку тремтіли руки, і його через це почали підколювати журналісти.

У Москві все вирувало дуже сильно. Танки були на вулицях. І коли ми побачили Єльцина на танку, то це вже дуже підняло настрої. У Києві ж Леонід Кравчук сказав: «У нас у країні ніякого ГКЧП немає. Ми всі нормально працюємо». Це була коронна фраза, після якої стало зрозуміло: щось відбувається.

Ще мене насторожив момент, коли я несла огляд газет на радіо, а під дверима – стоять хлопці з автоматами і мене не пускають.

– У Чернігові якось намагалися самоорганізовуватись задля недопущення перевороту на місцевому рівні?

– На другий день були збори в парку за театром. Мітинг тоді, зрозуміло, провести не дозволили. Але збори дозволили. Весь парк, аж до самого театру, був оточений кордоном. Людей зійшлося не багато. Чоловік двісті. Там ми почули, що Єльцин взяв на себе обов’язки головнокомандувача.

Попри кордон, через який не пускали перехожих, повз збори проходили дві жінки. Вони почали кричати: «Придурки, порядок надо наводить, кого вы защищаете?».Такий типаж жінок і зараз часто можна зустріти в тролейбусах напередодні виборів.

Зранку наступного дня повідомили, що путчу вже немає. Переміг Єльцин.

– Як на це відреагували в місті?

– Приходжу на роботу. Народ переконаний, що все гаразд. Хтось пише заяви на вихід з Комуністичної партії. Прийшов Владислав Савенок зі свіжим інтерв’ю з народним депутатом, що викладала в тодішньому політехнічному інституті, Тетяною Яхеєвою. У ньому вона ще розповідала про танки, про те, що треба говорити з військовими. Тобто ситуація котилася настільки стрімко, що газета просто не встигала за подіями.

– Як Ви зустріли звістку, що Україна стала незалежною?

– У мого батька був день народження 24 серпня, і я поїхала до Мени. Стоїмо на кухні, щось готуємо, і тут він заходить і каже: «Україна незалежна!». Я не могла повірити. І не вірила до останнього.

Після того вже відбувалися мітинги. Але вони чисельними не були. Настрої були різними. Коли почали виселяти парткоми, то були ті, хто буквально хапався за столи і не хотів полишати свої місця. Але були й такі, хто спокійно клав на столи партквиток і продовжував жити, займатися власними справами. Деякі почали власну справу і стали підприємцями.

Був цікавий випадок уже після проголошення незалежності. Подзвонив нам у «Чернігівські відомості» чоловік і розповів, що біля обкому партії палять документи.

Тоді у нас Андрій Кокотюха був на практиці, і він разом із Владиславом Савенком побігли і принесли папери, які не згоріли. Там, звичайно, були якісь списки політнавчань. Але думаю, що палили їх не заради тих списків.

– Після цього був референдум, офіційний розпуск Радянського Союзу…

–Якщо до референдуму ще були питання, то все, що відбувалося пізніше, сприймалося як даність. Усі заспокоїлися. Навіть не пригадую, аби це широко висвітлювалося. Починалися нові часи.

Довідка

Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) (рос. Государственный комитет по чрезвычайному положению, ГКЧП) – самопроголошений орган влади, який 18 серпня 1991 року створили для того, щоб усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова. Комітет очолив віцепрезидент країни Геннадій Янаєв. Ані уряд, ані Верховна Рада УРСР переворот не підтримала.