Юні красуні у народному строї повертають Чернігову забуту естетику

Напевно, кожен з нас хоча б раз бачив у центрі Чернігова двох прекрасних дівчат, одягнених у народний стрій: білявку, зовні схожу на нашу національну гордість, Лесю Українку, та чорнявку, що ніби вийшла з народної пісні про карі очі й чорні брови. Уляна Оленська та Крістіна Чорна — студентки філологічного факультету НУЧКу та акторки театру “ExLibris”. Прогулянки в народному строї для дівчат — вияв щирої любові до рідного краю та намагання побороти “шароварщину”, зберегти й донести до чернігівців нашу призабуту естетику. Ми поспілкувалися з Уляною та Крістіною, щоб дізнатися більше про їхнє надзвичайно красиве хобі.

— Дівчата, як ви познайомилися? І загалом як дійшли до думки влаштовувати прогулянки у національному вбранні чернігівськими вулицями?

Уляна:
— Наше знайомство почалося з вистави театру “Ex Libris” “Мандарини” за творчістю О. Генрі. Я тоді була на першому курсі, прийшла як глядач і мені дуже сподобалась гра Крістіни. Після вистави я вирішила підійти познайомитись і з того часу ми стали фактично нерозлучними подругами. А гуляти в народному строї я почала у 2020-му, за часів пандемії. На першому курсі у нас був фольклор, і мене це “затягло”. Я й до того цікавилась народними піснями, а на фольклорі нам розповідали про строї Чернігівщини й мені це дуже сподобалось. Ми розпочали дослідження з дівчатами з Києва, які вчаться на фольклористиці, вони мені допомагали, рекомендували літературу. Потім я почала збирати строї, а вже коли познайомилась з Крістіною, то її сюди теж втягнула.

Крістіна:
— Уляна якось запропонувала вдягнутися у строї та піти пофотографуватися. Я була не проти, бо мені це було цікаво. Ну й пройтися в такому вбранні містом — теж дуже класно, насправді.

— А як люди реагують взагалі, коли ви так гуляєте?

Крістіна:
— Зазвичай дуже позитивно. Вони говорять компліменти, посміхаються, сигналять з автівок. Якось ми гуляли так біля П’ятницької церкви і до нас підійшла пара, сказала, що вони з Бахмута і запитала дозволу з нами сфотографуватися. Ми залюбки погодились. Нещодавно на Маковія ми вбрані ходили освячувати мед так квіти в українську церкву і теж отримали купу компліментів, нас фотографували та казали, що ці фотки відправлять до родичів в США та Німеччину.

Уляна:
— Коли ми знімали фотопроект “Чернігівська спадщина”, з нами фотографувались переселенці з Лисичанська, з Донецької області й казали, що це для них як частинка рідного дому, яку відірвали від тебе. Були й негативні реакції, на жаль. Влітку ми з однією колегою знімали старовину, я була в селянському одязі, вона в міщанському. До нас підійшла жіночка, почала лаятись, плюватися, кричати, звинувачувати нас в тому, що ми фотографуємось, коли в країні йде війна. Ми почали пояснювати, що популяризуємо українську культуру не лише в Україні, а й за її межами, щоб люди знали, що українське живе коріння, але, на жаль, вона цього не сприйняла. Але такі випадки не заважають, а навпаки, ще більше мотивують.

— Уляно, звідки ти береш всі ці строї? Бо, наскільки мені відомо, колекція вбрання належить тобі.

Уляна:
— Є два шляхи. Скуповую на етно-базарах, а також люди мені самі віддають, коли дізнаються, що я займаюсь цим. Наприклад, стрій, зібраний у селі Черниш Чернігівського району, віддали моєму батькові, бо він розповідав, що я займаюсь цим. Люди охоче віддають, щоб зберегти цю спадщину. Бо часто цей скарб просто йде на ганчір’я.

Крістіна:
— Я запитувала у свого дідуся, який родом з Хмельниччини, чи лишилося у нас в родині щось з національного одягу. Він сказав, що були у його бабусі й керсетка, й спідниця, але, на жаль, вони не збереглися. Тому я вдягаю вбрання з Уляниної колекції.

— Скільки приблизно екземплярів одягу налічує колекція?

Уляна:
— Сорочок у мене 17. Переважно це Чернігівщина й Полтавщина, але є й сорочки з Вінниччини, Черкащини. На мою думку, наші вишиванки Чернігівщини оздоблені найбагатше.

— Що найхарактерніше для чернігівської вишивки?

Уляна:
— Наше — це найперше сорочка, вишита білим по білому. Найдавніші відомі нині екземпляри знайдені саме в нашому регіоні, але багато хто помилково вважає, що це пішло з Полтавщини. Також особливістю чернігівського строю є чорний вишитий кольоровою гладдю хвартух, такого нема більше в жодній області. Взагалі, у мене є мрія зібрати хоча б по одній сорочці з усіх областей України, а також я мрію про кримськотатарський стрій. Мені вже обіцяли, як звільнять Крим, подарувати його. А ще в майбутньому, коли я зберу повну колекцію всього, що бажаю, мрію відкрити музей старожитностей, де поряд з одягом будуть також інструменти, предмети побуту та інтер’єру.

— Дівчата, в чому для вас полягає основна мета цього постійного ходіння в українському строї?

Крістіна:
— Я радію, що є можливість показати людям, що у нас є така краса. Не всі ж насправді знають, як виглядали ці строї. А так люди наочно можуть зрозуміти, якими вони були насправді. Бо за роки радянщини нам нав’язали шараварщину: дешеві тканини в’їдливих кольорів, пластмасові кричущі вінки на жінках, до того ж часто старшого віку, хоча вінок — це для дівоцтва. А наш справжній стрій — це природні кольори та натуральні тканини. Бо в давнину не було синтетичних тканин або барвників, воно все просто не може бути пластиковим, синтетичним або дуже яскравим.

Уляна:
— Ні в якому разі до українського строю не можна відносити популярну нині вишивку у величезні яскраві маки або троянди, які видно здалеку. Для української культури характерний мінімалізм. Давніше це взагалі були тільки геометричні орнаменти. І це не лише хрестик, бо в українській спадщині налічується близько 2000 технік вишивки. А якщо брати більш сучасні орнаменти, то це були невеликі квіти, а у нас на Чернігівщині був дуже популярний виноград як символ родючості. Цей орнамент часто використовували для оздоблення весільних сорочок.

— Як же нам побороти всюдисущу шароварщину і викорінити радянський несмак?

Уляна:
— Я вважаю, що треба популяризувати українську культуру найперше через кіно та театр. В кіно останнім часом з цим трохи краще, а в театрах всяке буває. Наприклад, беруть автентичну сорочку, але додають до неї атласні сині шаровари. І все глядач дивиться й думає, що так і має бути. Так само, зараз на перше вересня модно вдягати вишиті сорочки. Але насправді там нема нічого з автентичної української вишивки. Грубо кажучи, це часто-густо “ширпотреб” неукраїнського виробництва. Звісно, я розумію, чому так: це дешево. Бо репліка оригінальної української сорочки коштує від 10 000 грн, і не кожному це по кишені.

— Можеш уточнити, що таке “репліка”?

Уляна:
— Репліка — це коли береться старовинна сорочка, майстриня робить таку саму схему й перешиває це на сучасну тканину. Я в колекції маю репліку житомирської старовинної сорочки. Також в мене є сучасні авторські сорочки, які вважаються модернізмом.

— Чи підтримують ваші близькі це захоплення?

Крістіна:
— Так. Моїй родині це все дуже цікаво, хлопець теж схвалює.

Уляна:
— Мій чоловік, військовий, з яким ми свого часу познайомилися в соцмережах, був впевнений, що на першу зустріч до нього й прийду в українському строю. Бо усі фотографії в мене були виключно в такому вбранні. Він щиро підтримує моє захоплення й залюбки фотографує нас, коли має вільний час. І ці світлини, виходи в місто — це бажання зайвий раз показати: ось це — наше, справжнє. Забудьте все російске, звертайтесь до свого коріння, бо воно — прекрасне.

Читайте також:
Чернігівська майстриня Ольга Костюченко: «Зараз все, що має будь-який орнамент, у нас називають вишиванкою»

Спілкувалася Ольга Мелашенко
Чернігівська Медіа Група

* * *

Хочете швидше дізнаватися про найцікавіші і найважливіші новини? Приєднуйтесь до наших каналів:
— в TELEGRAM
— у VIBER
— в INSTAGRAM
Тут тільки найактульніші відео, новини та історії Чернігова!