[ad_1]
Владислав Савенок один з небагатьох журналістів Чернігова, який був в місті весь час облоги протягом кінця лютого – початку квітня 2022 року. Під час постійних обстрілів, коли ворожі війська були вже на околицях, а саме місто за крок до гуманітарної катастрофи, працювати доводилося практично за відсутності електрики, мобільного зв’язку, інтернету, тепла.
Він пішки та на велосипеді об’їхав майже усі місця обстрілів та документував злочини російської армії в Чернігові. Його репортажі розліталися в місцевих, всеукраїнських ЗМІ та, що важливо, в міжнародних агентствах.
Які моменти пов’язані з журналістською роботою, що найбільше врізалися в пам’ять, коли Чернігів був в облозі?
— Екстремальні закарбувалися назавжди. Ранок 7 березня, коли знімав обстріляні вночі 20 і 10 школи, Казанську церкву, житловий 9-поверховий будинок і догораючий приватний. Там вночі загинула сім’я, що сховалася, як вони думали, у безпечному місці. 16 березня врізався епізод, коли над головою просвистів снаряд і потрапив у дах будинку в районі Привокзального ринку.
Я тільки-но взяв інтерв’ю у жінки з двома дітьми, які вийшли з підвалу. Або 30 березня – обстріл центральної частини міста, коли ходив по центральному ринку, що догорав, і знімав обстріляну бібліотеку Короленка. Знімки потім забрало одне з найбільших інформаційних агентств Ассошіейтед Прес і вони розлетілися по всьому світу. У пам’яті – всі епізоди, що знімав, усі спілкування на блок-постах і з теробороною.
Скільки по вашим оцінкам журналістів залишилося в Чернігові під час найзапекліших боїв за місто?
— Знаю з десяток журналістів і телеоператорів, які були в місті безвиїзно весь період оточення і боїв, але працювали як журналісти небагато — півдесятка. Я їх зустрічав на вулицях і працювали разом. Журналіст Олександр, телеоператор Андрій, телеоператор Сергій. Ще двоє додалося з Дитинця у 30-х числах березня.
Як взагалі співпрацювали місцеві ЗМІ в цей час?
— Слово місцеві ЗМІ – недоречне. Була солянка журналістів, які хотіли працювати і могли. Журналіст із Суспільного, оператор із Нового Чернігова, фотохудожник і відеооператор, який знімає кліпи, який раніше працював на телеканалі “Новий Чернігів”. Кілька журналістів із Суспільного постійно виходили у Всеукраїнському радіо-телемарафоні і повідомляли про ситуацію на Чернігівщині. Оце, здається, і все. Я знаю людей , які знімали, але сиділи в домівках під обстрілами і без електрики та не могли поділитися відзнятим, бо не готувалися до екстремальних умов і не бачили себе працюючими журналістами в фазі війни.
Що думаєте про важливість та вплив роботи журналістів по висвітленню “гарячої фази” облоги Чернігова?
— Я міркував над цим рівно один день. І вже 25 лютого зрозумів, що в ефірі і в мережах не вистачає журналістської інформації. Суспільного радіо Чернігів із коротким включенням було мало. Тому я поступово став відпрацьовувати системне подання інформації, щоб показувати, що місто живе і обороняється. І після кількох постів у Фейсбуці переконався, що мої інформації читають тисячі людей.
Які наслідки від вашої роботи тоді бачите зараз?
— Тоді люди сиділи в підвалах і визирали з них до своїх квартир, заглядали в новини, розуміли, що місто живе. Це найголовніше, що вони хотіли чути! Важко, зі скрипом, з випробуваннями, але живе!
Зараз люди одержують багато інформації і намагаються уникнути тривожних новин, щоб зберегти свою психіку. Бо весь час жити в ситуації дикого напруження, як при обстрілах — неможливо.
Чи думали, що можете стати мішенню для російських спецслужб в разі захоплення міста?
— Думав, і не раз. Думав, що навмисне не закрив своєї сторінки у Фейсбуці, чим і ризикую. Навіть думав, що можуть підіслати якогось диверсанта. Здається, бачив таких у місті. Але, коли підірвали останній міст, що зв’язував Чернігів з рештою країни, ми з дружиною обдумали, як будемо діяти порізно в крайній ситуації. У нас був план без смартфонів і з новими телефонними номерами.
Чи був план відступу?
— Ні. Я ще на початку березня розставив крапки над «і» та сказав своїм рідним і найближчим, що нікуди з Чернігова не піду, бо готувався до цього ще на початку лютого і розробив свій план підготовки до війни, в яку більшість людей не вірили. Але історія вчить, що Росія прагнула винищувати в Україні все українське. Це було і після Богдана, і за Мазепи, і за Шевченка, і за часів Лесі Українки, і століття тому — після першої світової війни.
Дайте ТОП-5 порад для журналістів, які працюють під час бойових дій?
— Не нашкодь нашим Збройним Силам (знай чого не можна показувати ні за яких обставин).
— Не розпускай чуток. Брат, кум, сват, волонтер можуть щось «ляпнути» і злякатися самі та налякати інших. Ці “достовірні джерела”, якщо тверезо подумати, ніколи не володіють достовірною інформацією, а переймаються страхами і чутками, які видають за “точну” правду.
— Не сій паніку. Навіть інформація колег про складну ситуацію може налякати. А страх призводить до паніки. Вона ж — ворог тверезих рішень.
— Тримай розум холодним – це дозволить знаходити правильний вихід і підбирати спокійні слова. Впевненість передається тілу і твоїм рухам. Це – твоя перемога.
— Спробуй передбачити найгірші сценарії розвитку подій і спробуй спроектувати свої дії та варіанти подолання труднощів. Будь готовий до найгіршого, а якщо воно не станеться – це стане приємною несподіванкою і твоєю перемогою.
Як оцінюєте сьогодні ситуацію з інформаційною війною на Чернігівщині? Відчувається вплив російських “вкидів”?
— Ситуація і дурна, і складна. Люди не розрізняють: де їх хочуть попередити, а де залякати, щоб вони заціпеніли від жаху. Одна наша колега, журналістка, розповідала, як під час останнього обстрілу Чернігова вона заклякла чуючи свист снаряду. Її врятував колишній міліціонер, який побачивши це збив її з ніг, щоб врятувати від осколків.
Вкиди — це снаряди і треба знати, що де б ти не був, щоб ти не чув, чи що не читав, треба відкидати емоції і питати себе: кому вигідно паралізувати тебе, викликати сильні емоції і паніку, коли ти уже не здатний тверезо мислити. Панікери ніколи не перемагають.
Що робити зараз чернігівським медійникам, які знання, навички здобувати. До чого готуватися?
— Мати запас апаратури і приладдя, яке дозволить працювати за умови відсутності електрики і надзвичайних ситуаціях. І, як учив мене батько в дитинстві, у будь-яких екстремальних ситуаціях “тримати хвіст пістолетом”.
Дякую за інтерв’ю та Вашу роботу!
Павло Пущенко, регіональний представник ГО «Інститут масової інформації в Чернігівській області». Матеріал підготовлено в межах проекту «Мережа медіаспостерігачів», який виконує ІМІ за підтримки Freedom House.
[ad_2]
Источник: 0462.ua